Мы в соцсетях
Ця стаття – не страшилка для дорослих, це – реальна історія того, як протікає період захворювання на цю страшну коронавірусну хворобу, а ще про людей, які рятують здоров’я та життя пацієнтів. Це пересторога для тих, хто безпечно з’являється в магазинах, кав’ярнях, інших місцях загального користування без захисної маски, хто збирається великими компаніями повеселитися, хто ігнорує всі вимоги карантинного режиму, не вірячи в підступність коронавірусу. Тож почну з початку.

1. Вірити чи не дуже?

Чесно кажучи, я також вірила й не дуже у те, що коронавірус такий уже й небезпечний. Особливо під час першої хвилі, коли жоден знайомий не захворів, коли по телевізору та в інтернеті показували хворих в Італії, Китаї чи деінде. Але то було далеко...
Тим паче, що час від часу на очі потрапляли відеоролики, де начебто компетентні особи доводили, що нас просто залякують, що ніякого коронавірусу не існує, й усе це просто викрутаси політиків та чиновників.
Коли до нас докотилася третя хвиля COVID-19, коли почали хворіти покровчани, причому масово, тоді стало зрозуміло, що він таки є. Та все ж українська безпечність нашіптувала, що не такий він уже й страшний. Ну, тримається кілька тижнів висока температура, ну, болять суглоби, але ж такі симптоми є й при звичайному грипі. Звісно, неприємно, але не смертельно.

2. Початок.

Здається у моєму житті все йшло планомірно, врівноважено, начебто, ніщо не віщувало біди. Наближався мій ювілей, я з сином та внучкою запланувала поїздку до молодшого сина в Данію. Купили білети, подарунки, підготували всі необхідні документи. Летіти мали в неділю, а в середу в мене підвищилася температура. “Нічого страшного, – заспокоювала себе, – це я нервуюся перед поїздкою, тому й температура піднялася. Вип’ю парацетамол, і все владнається”.
Та наступного ранку температура піднялася ще на кілька градусів. Тож я пішла до лікарні. Швидкий тест на коронавірус був негативним, та все одно мені призначили пити антибіотики. Через кілька днів здала ПЛР-тест, який виявився позитивним. Я захворіла на COVID-19.

3. Дорога в пекло.

Моя подруга, яка працює лікарем, змушувала мене щодня міряти сатурацію (насичення крові киснем). Коли одного дня сатурація впала до позначки “85%” (норма для здорової людини – 95-99%), подруга забила тривогу.
– Негайно збирай речі, викликай швидку і їдь в лікарню в Синельникове! – кричала вона в слухавку.
– Але ж там лікарня переповнена, покровчан туди не приймають, – бурмотіла я.
– Не знаю як, але тобі негайно треба під нагляд лікарів, ти маєш дихати киснем. Ще трохи – й ти почнеш задихатися, – попередила подруга.
Чекати автомобіль швидкої допомоги було марно, він повіз хворого у Дніпро і мав повернутися лише під ранок. Тож поїхали з чоловіком своїм транспортом.

Чи нервувалася я? Чесно кажучи, не дуже. Я ще не розуміла всієї складності мого стану, хвилювалася лише про те, щоб не втратити свідомість, бо ми через поспіх не взяли в дорогу навіть нашатирний спирт. Я наважилася подзвонити чиновниці значно вищого рангу, вона відразу відреагувала, через кілька хвилин подзвонила й сказала, що в лікарні мене приймуть. За що я їй надзвичайно вдячна.
У приймальному відділенні, помірявши сатурацію, мене відразу під’єднали до кисневого балона і направили в інфекційне відділення.

4. Усі кола пекла.

У палаті перебувало шість жінок, усі вони були в кисневих масках, дві з них – у двох (одна для дихання носом, друга – ротом). Мені також одягли дві кисневі маски. Оскільки ми не могли обходитися без них (не дихали самостійно), то й відійти від ліжка більше ніж на метр також не могли. Тому, вибачте на слові, про туалет мова не йшла. У палаті стояв стілець із судном. До того ж, засобами гігієни були лише вологі серветки. Тож, повітря в палаті було сперте (зауважу, що у мене не пропали ні запах, ні смак), важке.
Та, звісно, це – не головне. Головним було слідкувати, щоб при необережному русі не зсунулася з обличчя маска, особливо під час сну. Тож вночі я не спала, а зачаровано дивилася на склянку на стіні, в якій бурлила вода, насичена киснем. З тієї склянки кисень через маску потрапляв мені в легені. Я розуміла, що від тієї склянки залежить моє життя. Та раптом вода перестала бурлити, це означало, що кисень туди не надходить. Я завмерла, глянула на годинник, десять хвилин на третю ночі... Минає п’ятнадцять, двадцять хвилин, а кисень не надходить. Не витримую, зриваю маски й бреду в маніпуляційну.

– Кисень не надходить, – кажу ледь чутно медсестрі. – Вже 10 хвилин, як перестала бурлити в склянці вода.
– Треба було відразу ж повідомити. Заспокойтеся, повертайтеся в палату, зараз я все виясню, – заспокоює мене медсестра.
Через п’ять хвилин кисень подали, виявляється, це міняли кисневі балони. Хворих багато, лікарня переповнена, балони ледь встигають міняти. Я не зімкнула очей до ранку. Вранці сатурація ще впала, мене перевели в реанімацію.
Тепер у палаті нас було двоє. Моя сусідка – огрядна жінка вагою кілограмів десь сто п’ятдесят, весь час без перерви голосно стогнала. Не знаю, скільки днів вона була під маскою, але складалося враження, що з головою у неї не все в порядку. Вона не реагувала на звернення медперсоналу, вирвала катетер, який її поставили для крапельниць, щось намагалася пояснити медсестрі й не могла. Я дивилася на ці жахіття і молила Бога, щоб самій не дійти до такого стану. Надвечір у мене страшенно боліла голова від її стогону, й мені вже було шкода себе, а не її. А медсестра терпляче ставила їй новий катетер, ледь знайшовши вену, лагідно називала жінку королевою, втішала як могла.

Бачачи мою знервованість, мене вирішили перевести в іншу палату. Там я перебувала одна, полегшено зітхнула, хоча абсолютної тиші не було – гули апарати, які подавали кисень, з сусідніх палат долинали гучні сигнали. Там лежали найтяжчі хворі, які були під’єднані до якогось складного обладнання.

Зараз мене запитують, чи була в мене депресія. Не знаю, чи то була депресія, чи просто якесь заціпеніння. Я була настільки слабкою, не могла не те що розмовляти, а навіть думати. Лежала й тупо дивилася в стелю. Думка снувала одна – вижити. Перший тиждень від їжі просто вивертало, тим паче, що їсти було дуже незручно. Треба зсунути з рота маску, вставити в рот ложку з супом, одягнути маску й жувати. І так за кожною ложкою. Щоб з’їсти тарілку супу, треба витратити добру годину.
Через тиждень лежання на незручному старому ліжку у мене боліла не лише спина, а й усе тіло. Особливо вночі – я почала ненавидіти ночі. А вони були безсонні, спала я не більше двох-трьох годин. Чесно кажучи, сподівалася, що гіршого зі мною вже не станеться. Але сталося!

Мені кололи щодня три сильні антибіотики, до того ж пила тричі на день жменю пігулок. Через інтоксикацію (перенасичення) антибіотиками у мене почався розлад нервової системи. Три дні я перебувала в іншому світі, іншому вимірі. Це було найстрашніше. Ніколи не думала, що зі мною, з моєю прекрасною пам’яттю і світлим розумом може таке трапиться. Та коронавірус виявився сильнішим і підступнішим. Йому під силу калічити не лише тіло, а й душу, ламати характер, силу волі. Водночас він загартовує, дає можливість переглянути світогляд, погляди на ті чи інші речі, взагалі, ставлення до життя, близьких людей тощо.
Майже тиждень я провела наче в тумані. Свідомість повернулася, але слабкість була така, що важко було навіть поворухнутися. Треба було зібрати всю силу волі в кулак, щоб зробити хоча б кілька кроків.

Минув місяць, а сатурація була вкрай низькою. Моя лікарка пішла до головного лікаря КНП “Синельниківська ЦМЛ” Петра Довганя з проханням залишити мене ще на лікування, оскільки дихати самостійно було важко. Та він відмовив, понад тридцять днів тримати хворого в лікарні вони не мали права.
Настав день виписки. Чоловік, старший син та внучка зустрічали мене на порозі лікарні з квітами. Я й раділа, що нарешті вирвалася з цього пекла, й водночас боялася бути без нагляду лікарів. Та іншого виходу не мала, тож я поверталася додому.

5. Герої нашого часу.

Так по праву можна назвати лікарів, медсестер, молодший медичний персонал, усіх, хто лікує, доглядає за хворими на COVID-19. У моєму випадку це були медпрацівники КНП “Синельниківська ЦМЛ”.
Відразу зауважу, що весь медперсонал, починаючи з лікарів і закінчуючи санітарками, без винятку перехворіли на COVID-19. Більше того, перехворіли їхні рідні, а у двох медсестер померли від коронавірусу чоловіки. Та жоден з них не кинув роботу, звісно, не з патріотичних мотивів, а тому що треба заробляти гроші й утримувати сім’ї.

Я перебувала в лікарні під час третьої хвилі коронавірусу. Реанімація – переповнена, тож роботи у медперсоналу було, як кажуть, по зав’язку. Та перевтома, нервове напруження ніяк не відбивалися на пацієнтах. Завжди доброзичливі, ввічливі лікарі, медсестри, виняток становив хіба що дехто з санітарок. Інколи деякі з них поводилися некоректно, іноді навіть грубо. Але це вже, так би мовити, людський фактор, усе залежить від виховання, характеру людини.

Наче в’юн на сковорідці щодня крутилася у відділенні старша медсестра Лариса Авраменко. Вона одна ставила крапельниці хворим, робила ін’єкції, ще й знаходила час підбадьорити хворого, сказати добре слово. А вдома до півночі складала звіти, хоча треба було потурбуватися про стареньку хвору маму, яка живе з нею. Вранці знову на роботу. Шалений темп, який не кожен витримає. Ця ж вольова, сильна жінка витримує і ніколи не скаржиться.

Завжди спокійний, врівноважений, розсудливий завідувач реанімаційного відділення Олег Мощиль. Моєю лікаркою, доброю феєю була лікар-фтизіатр Таміла Рябовол. Від неї віяло добротою та спокоєм, і тоді й сама заспокоюєшся і віриш, що все буде добре. Лікарем-реаніматором у відділенні трудиться Сергій Бобков – досвідчений, кваліфікований спеціаліст.
Мов невтомні, працьовиті ластівочки пурхали по палатах медсестри Ольга Корнієнко, Тетяна Горічєва, Юлія Махнюк. Усміхнена, щира, завжди готова чимось допомогти Наталія Василенко, яка розносила їжу хворим.







Усі лікарі, медсестри з повагою і теплотою говорили про головного лікаря Петра Довганя. Говорили, що завдяки його старанням у лікарні є все необхідне для лікування, що він докладає всіх зусиль, щоб харчування у відділеннях було повноцінним, щоб не було перебоїв з постачанням кисню. Він практично днює й ночує на робочому місці, немає для нього ні свят, ні вихідних. Його надійною помічницею є заступниця з медичної частини Світлана Климова. Прекрасний фахівець, компетентна й досвідчена працівниця.
Не хочу нікого ідеалізувати, всі медики у відділенні – звичайні люди, і ніщо людське їм не чуже. Тож, зрозуміло, що за місяць виникали різні ситуації, іноді навіть кумедні.

Ось, наприклад, така. Мені погано, підвищена температура, болять суглоби, важко дихати навіть з маскою. Лежу, заплющивши очі, іноді поглядаю на склянку з киснем (страх залишитися без кисню не покидає). У палату заходить висока жінка у захисному комбінезоні. Мені байдуже, хто вона і чого хоче. Та вона дивиться на мене й запитує:
– Скільки в палаті ковдр?
– Я не рахувала, не до того, – ледь вимовляю.
– А ви порахуйте, мені для звіту треба. А простирадл скільки, а подушок? – продовжує відповідальна працівниця.
Я мовчу. Вона невдоволено починає рахувати сама, не попрощавшись, виходить. Нічого не поробиш, у кожного свої обов’язки.

Інша ситуація. Мене попросили здерти лак на двох нігтях, мовляв, так точніше можна поміряти сатурацію. Лак – гелевий, свіжий, його можна зняти лише спеціальним приладдям. Та якщо треба, значить, треба. На щастя, в своїй сумочці знаходжу пилочку для нігтів. Намагаюся зняти. Дуже боляче, лак знімається разом з емаллю нігтя. Заходить медсестра Лариса Іванівна. Плескає в долоні.
– Наталочко, що ти робиш, це ж так боляче! Не треба, – бідкається жінка.
– Нічого страшного, й не таке пережила, – заспокоюю її.
Нарешті екзекуцію закінчено, я знесилено падаю на ліжко. Заходить санітарка й обурено говорить:
– А чого це ви лак не зібрали на серветку. Мені тепер за вами прибирати.
Я взагалі-то акуратна, але цього разу зовсім не подумала про серветку.

Коли мій стан дещо покращився, я із заздрістю почала дивитися на хворих, які проходили коридором. Вони могли хоча б кілька хвилин дихати самостійно, могли дійти до туалету, до раковини, щоб умитися й почистити зуби. Але йшли повільно, ледь пересуваючи ноги. А вдогін їм кричала санітарка:
– У туалетах будьте акуратні, і в умивальнику також!
Я подумки посміхалася, добре, що хоча б не змушувала мити після себе раковину та унітаз.
Ті ж санітарки іноді обмовлялися, скільки чоловік сьогодні померло. Взагалі-то, це лікарська таємниця, та все ж, миючи підлогу якась з них не витримувала, говорила:
– Сьогодні знову мінус два.
Це означало, що у відділенні померли дві людини. А в мене все хололо всередині. І я дякувала Богові за кожен прожитий день.

6. Петро Довгань: “Українці – занадто безпечний народ. А коронавірус не прощає безпечності”.

В останній день перебування в лікарні я взяла коротке інтерв’ю у головного лікаря КНП “Синельниківська ЦМЛ” Петра Васильовича Довганя. Він розповів, що їхня лікарня була перепрофільована в лікарню для хворих на COVID-19 під час першої хвилі хвороби у травні 2020 року. Це обладнане всім необхідним інфекційне відділення на 130 ліжок з ліжками інтенсивної терапії. У відділенні працює п’ять бригад медиків.

Коронавірус не прощає безпечності


– Ми – команда, й це дуже важливо. Кожен з медиків розуміє, наскільки відповідальна у нього робота. Від кожного з нас залежить здоров’я і життя наших пацієнтів. На щастя, лікарня забезпечена всім необхідним – киснем, ліками, апаратами, іншим обладнанням тощо. Багато допомагають благодійники – підприємці, фермери. Одне велике запорізьке підприємство безплатно забезпечує нас киснем.
Мабуть, ви помітили, що харчування у нас хороше. Наші кухарі самі печуть хліб, продукти закупляємо за державні кошти, виділяють продукти й фермери, – розповідав Петро Васильович.
– Скажіть, будь ласка, від чого залежить перебіг хвороби? В одних вона протікає легко, а дехто помирає, – запитала я.
– Залежить від багатьох факторів, зокрема, від імунітету людини. Але дуже важливо почати лікувати коронавірус при перших симптомах. Тоді лікування проходить набагато швидше й ефективніше. Дивує безпечність наших людей. Заходиш у магазин і бачиш картину: люди не одягають захисні маски, не дотримуються необхідної дистанції. Так і хочеться взяти їх за руку й привести на екскурсію в нашу лікарню. Хай би подивилися, як страждають там хворі, – відповів він.

7. Післямова.

Під час хвороби я переглянула свої погляди на життя, на оточення. Зрозуміла, що треба бути добрішими, терпимішими до близьких людей, цінувати їхню любов. А ще побачила, скільки людей бажають мені добра. Мені телефонували сотні людей, вибачте, що я не брала слухавки. Та я вдячна вам усім за підтримку. Першою чергою, вдячна своїй сім’ї – чоловікові, синам, невісточці, онучці, які не залишали мене ні на хвилину, турбувалися про мене, вдячна своїй подрузі Галині Каплі за добрі поради, отцю Андрію, який молився разом зі своїми парафіянами за моє здоров’я, вдячна родичам і друзям, які були зі мною в тяжкий для мене час. Надзвичайно вдячна медсестрі Оксані Солодкій, лікарю Сергію Каліберді, землякам, які переживали за мене. Хочу побажати всім, здавалося б, банальних, але таких важливих речей, – здоров’я, сімейного затишку, душевної рівноваги й стабільності.





На головному фото: Синельниківська центральна міська лікарня.
Публiкацiя:  Наталія Кістріна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: