Мы в соцсетях
Я сіла в потяг, який мав везти мене у відпустку, практично в останню хвилину. Йдучи до свого купе, впіймала себе на думці: “Як добре, що не пошкодувала грошей на "СВ", хоч відісплюся в поїзді, адже дорога далека, їхати до пансіонату, в якому відпочиватиму цілих 12 днів, майже добу. Хоча б по сусідству була жінка, а не чоловік. Менша вірогідність, що вночі я не засну від хропіння і того, що його шкарпетки проженуть мене з купе”.

Умостившись на своїй полиці, зиркнула на годинник, він показував за чверть двадцять другу. “Раненько вмостилася спати моя сусідка (слава Богу, це була жінка). Ну, то й добре, я також одразу ж засну, останній робочий тиждень видався нелегкий”, – думала я, стелячи собі постіль.

Серед ночі мене розбудили якісь звуки. Прислухавшись, зрозуміла, що то плач. Плакала моя сусідка. Спросоння я не могла второпати, що робити: чи то вдати, що не чую, чи почати втішати. Оскільки схлипування не припинялося, я відірвала голову від подушки.

– Вибачте, я можу вам чимось допомогти? – запитала тихенько, все ще сподіваючись, що жінка не обізветься, і я засну з чистим сумлінням.
– Це ви мене вибачте, спіть, я вам більше не заважатиму, – пробурмотіла та і затихла.

Під мирний стукіт колес я відразу ж заснула. Прокинулася, коли в купе було зовсім світло. Глянула на годинник, він показував майже десяту годину ранку. “Невже я проспала 12 годин, і провідник досі не постукав у двері. Це на них не схоже, зазвичай, вони тарабанять у двері спозаранку, пропонуючи чай чи каву”. Повернувшись на правий бік, глянула на жінку. Та лежала із заплющеними очима, але було видно, що не спала.

– Доброго ранку, – звернулася до неї, сідаючи.
– Доброго ранку. Як вам спалося? Ще раз вибачте, що вночі вас розбудила, – почула красивий голос моєї супутниці.
Поснідавши, я вмостилася зручніше і намірилася дивитися фільм на своєму планшеті. Жінка сиділа мовчки і дивилася у вікно. Мені чомусь стало її шкода.

– А давайте знайомитися. Мене Анею звати, – запропонувала я.
– І мене Анею. Та для вас я, мабуть, Анна Петрівна. Дуже приємно, – відповіла, посмішка ледь торкнулася її вуст.
– Якщо хочете, можемо дивитися якийсь фільм разом, – продовжила я спілкування.
– Ні, дякую. Ви дивіться, а я просто у вікно подивлюся.

Та я чомусь не могла зосередитися на сюжеті фільму. Жінка чимось притягувала мою уяву, з голови ніяк не йшов її нічний плач. Я потайки спостерігала за нею. На вигляд їй було років 45. У молодості це безперечно була неперевершена красуня, її краса й зараз не потьмяніла, але сіточка зморшок та зажурені очі видавали якусь глибоку печаль. Взагалі-то, я ніколи не цікавлюся чужим життям, своїх проблем вистачає, та цього разу чомусь захотілося дізнатися про Анну Петрівну більше.

– Ви додому їдете чи в гості? – поцікавилася, відкладаючи планшет.
– Їду до двоюрідної сестри у Закарпаття. Була в неї ще в юності, думала, що вже ніколи не побачимося, а от життя розпорядилося інакше.
– Зараз у Закарпатті гарно, поїдете на екскурсії в Ужгород, Мукачеве, інші красиві місця.
– Не до екскурсій мені. Я вмирати їду, – промовила так спокійно.

Я сиділа як укопана, не знаючи, що сказати.
– Ви не переймайтеся. Я вже звикла до цієї думки, і, не повірите, іноді навіть рада, що скоро все скінчиться. Щоправда, іноді навпаки – так хочеться жити. Але... От ви. Вірите в долю?
– Якщо чесно, не дуже. Вважаю, що кожен сам будує своє життя, сам визначає долю.
– А я донедавна вірила в долю, в те, що від неї нікуди не подінешся. А тепер переконана – ми самі режисери свого життя.

– І що вас змусило змінити свою точку зору?
– Це довга і зовсім не весела історія.
– Розкажіть.
– Вам правда цікаво?
– Так, справді цікаво.
– Ну що ж, тоді слухайте, – швидко погодилася жінка, з усього було видно, що їй конче необхідно виговоритися. І вона почала.

... Ми навчалися в одному класі і були нерозлийвода. Я, моя найближча подруга Нюша, Андрій і Максим. Нас усі вважали друзями і навіть заздрили нашій дружбі. А ми майже ненавиділи одне одного, але все одно були нерозлучними. Не дивуйтесь, зараз усе поясню.
Справа у тім, що я була закохана в Андрія, а він душі не чув у Нюші. А мене без тями кохав Максим. Ось така мексиканська мелодрама. Ви запитаєте, а що ж Нюша? Вона нікого не любила, крім себе. Гарна, наче з рекламної картинки, вона пишалася своєю зовнішністю, мріяла стати актрисою. І хоча знала про мої почуття до Андрія, все одно не відпускала його від себе, паралельно пудрячи мізки ще кільком залицяльникам. Утім, я була не кращою за неї, бо також приймала залицяння Максима, щоб підвищити власну самооцінку.

Так ми і ходили вчотирьох, в кіно, на дискотеки, в парк. І разом подали документи в університет. Хлопці – на технічний факультет, а ми з Нюшею – на психологічний, бо на той час вона передумала бути актрисою, захотіла бути психологом. А мені, чесно кажучи, було все одно, лише б залишатися поруч з Андрієм, а це означало – і бути поруч із Нюшею.

А на другому курсі Нюша з Андрієм вирішили одружитися. Для всіх це була несподіванка, а для мене взагалі катастрофа. Сталося це після того, як Нюша посварилася зі своїм черговим кавалером. Одного вечора вона зайшла до мене вся в сльозах і заявила:
– Всі чоловіки – козли. Все, я вирішила, вийду заміж за Андрія, він хоча б кохає мене.

Після цих слів на мене ніби насунула чорна хмара. Кілька днів я ходила приголомшена, майже ні з ким не розмовляючи. Вечорами лежала на ліжку, відвернувшись до стіни і тихенько вила з розпачу. В один із таких вечорів за цим заняттям мене й застав Максим. Присів на ліжко і, взявши мою руку, сказав:
– Аню, а давай і ми одружимося. Я знаю, ти мене не кохаєш. Але мого кохання вистачить на двох, я зроблю все для того, щоб ти була щаслива.

І я погодилася, бо, як мені тоді здавалося, життя для мене все одно скінчилося. Весілля ми святкували в один день за одним столом. Чесно кажучи, я мало що пам’ятаю з весілля, для мене воно промайнуло наче в тумані.

Після одруження ми з Максом почали жити з моїми батьками. З Нюшою бачилися лише на заняттях, а зустрічей з Андрієм я уникала. Добре, що вони навчалися в іншому корпусі. Відразу після закінчення університету Нюша з Андрієм переїхали в інше місто, Андрію запропонували хорошу роботу. А ми вселилися в нову квартиру, яку нам купили мої та Максимові батьки.

Як ми жили? А, знаєте, непогано. Ніколи не сварилися, Максим був лагідним, терплячим. Ми ходили у вихідні на виставки, в театри, відвідували кінотеатри, навіть записалися в спортивний клуб. Одним нас обділила доля: ми не мали дітей. Я вважала, що це мій гріх, що Бог не посилає нам дитину, бо я не кохаю свого чоловіка.

Та через п’ять років подружнього життя у нас народився синок, якого назвали Богданом. Ніжнішого і турботливішого батька за Максима годі було шукати. Він сам купав сина, міняв підгузки, вставав до нього, коли той плакав ночами, грів йому суміші і сам годував з пляшечки. Коли Богданчик підріс, Максим сам відводив його у дитсадок і забирав звідти. І в школу на батьківські збори ходив він.

Взагалі, у нас була дуже дружна сім’я. Ми вибиралися в походи на кілька днів із ночівлею в наметі. Я так любила ті походи. Ставили в лісі намет, розпалювали багаття, Максим смажив шашлики, варив юшку, я нарізала овочі. Вечорами біля багаття Макс грав на гітарі, і ми втрьох співали. Пізніше на гітарі вони грали по черзі з сином.

По суботах ми всі разом прибирали в квартирі, а потім сідали за стіл і разом ліпили пельмені. Це була наша фірмова страва. Увечері кликали гостей, спілкувалися, Макс співав під гітару або співали разом.

– Не знаю чи зробив я тебе щасливою, та я почуваюся найщасливішим чоловіком на світі, – часто шепотів мені на вухо Максим.
– Я також щаслива з тобою, – шепотіла у відповідь. І це була правда. Про Андрія з Нюшою ми ніколи не згадували. Це було у нашій сім’ї табу. Хоча іноді я все ж згадувала його, і тоді в мене до болю стискалося серце. І я гнала від себе ті спогади.

То був звичайний зимовий день. Я вийшла з роботи і поспішила на зупинку маршрутки. Ми з Максом домовилися зустрітися біля супермаркету, щоб закупити продукти на вихідні. Шлях мені перегородив якийсь кремезний чоловік.

– Що ви собі дозволяєте? – крикнула до нього сердито.
– Аню, не кричи. Ти мене не впізнала, це я – Андрій, – почула знайомий голос. Підняла очі і... ледь не втратила свідомість. Переді мною й справді стояв Андрій. Звісно, за 25 років, що ми не бачилися, він постарів, на скронях іскрилася сивина. Але він все одно був тим красенем, якого знала в юності. Лише очі не блищали як раніше, ніби хтось загасив у них іскринки.
– Що ти тут робиш?
– Давай зайдемо у кафе, я все тобі розповім.

Я зателефонувала Максу, сказала, що затримуюся на роботі, попросила самому купити продукти і чекати мене вдома.
Ми зайшли у кафе, Андрій замовив пляшку шампанського.
– Вип’ємо за зустріч, – сказав.
Я сиділа приголомшена, ніяк не могла прийти до тями. Зустріч, про яку я мріяла стільки років, зараз відбувається, а я не можу вимовити й слова.

– Розкажи, як живеш, як Макс, у вас є діти?
– Живу добре, Макс відкрив свою фірму, я працюю психологом, у нас є син Богдан, якому скоро виповниться 20 років. Він навчається в Києві.
– Ти щаслива?
– Так, – відповіла коротко.
– А я про тебе часто згадував.

– Тепер твоя черга розповідати. Як Нюша, діти?
– У мене не все так щасливо склалося, як у вас з Максом. З Нюшею я давно розлучився, вона кинула мене, поїхала з коханцем в іншу країну. Дітей у нас з нею не було. Ще кілька разів був одружений, та так і не пізнав сімейного щастя. Ось приїхав у рідне місто провідати маму. Вирішив тебе побачити.

– Як ти мене знайшов?
– Це було неважко, адже у мене тут багато знайомих. А твої батьки живі?
– На жаль, ні мами, ні тата вже немає.

Ми говорили ще про щось, а я все не могла повірити в реальність того, що відбувалося. Дивилася у рідні колись риси обличчя і... милувалася. Здається, не було між нами тих довгих 25-ти років.

Відтоді почалося моє подвійне життя. Я не могла відмовитися від побачень з Андрієм, це було сильніше за мене. Я мучилася, подумки картала себе, і все одно ноги несли мене в готель, де ми зустрічалися. Максим нічого не помічав, бо абсолютно мені довіряв. Він і припустити не міг, що я можу йому зрадити. А я літала на крилах, жила зустрічами з Андрієм, ні про що інше не могла думати. А потім він поїхав, бо у нього скінчилася відпустка. Я почала жити телефонними дзвінками та есемесками. З часом мене перестали мучити навіть докори сумління. Я свято вірила, що нарешті мені віддали те, що мені по праву належить. Колись, багато років тому у мене його незаконно забрали, а тепер справедливо повернули.

Андрій почав кликати мене до себе. Говорив, що не уявляє без мене свого життя, що вже облаштував у своїй квартирі нашу спальню, що навіть знайшов мені роботу психолога у школі, яка знаходиться неподалік від його будинку.

І я наважилася. Найважче було пояснити все чоловікові і сину. Та все ж розмова відбулася. Богдан приїхав додому на зимові канікули, і в один з вечорів я їм усе розповіла. Максим сидів мовчки блідий наче стіна, а Богдан почав нервово хихотіти.
– Мамо, це що – такий невдалий жарт? – запитав син.
– Ні, це правда. Синку, ти мусиш мене зрозуміти. Я кохала Андрія все життя.

Я глянула на Максима, він стиснув кулак так, що посиніли пальці, і ні пари з вуст.
– А як же ми, ти про нас подумала?! – кричав син.
– Ти вже зовсім дорослий, скоро знайдеш собі наречену, одружишся. Я так само тебе любитиму як і раніше.
– А тато? Також знайде собі когось?! – іронічно допитувався син.
Я мовчала, бо що мала сказати.
– Я тобі цього ніколи не прощу, я тебе ненавиджу, ти зрадниця, – вдарили по обличчю слова сина. Він вибіг з кімнати, грюкнувши дверима. За ним тихо вийшов Максим, так і не сказавши ні слова.

Андрій зустрічав мене на вокзалі з букетом квітів. У квартирі на мене чекала розкішна вечеря, яку, за словами коханого, він замовив у кращому в місті ресторані. Наступного дня Андрій показував мені місто, ми бродили вулицями, сміялися, згадували молодість. Я була щаслива й нещасна водночас. Щаслива, бо поряд був коханий чоловік, і нещасна, бо кинула найдорожчих мені людей. На жаль, так буває.
Через кілька днів я влаштувалася на роботу в школу, як і обіцяв Андрій.

Анна Петрівна перевела подих, налила в склянку води, випила одним духом.
– Вибачте, щось я втомилася. Полежу трохи, а потім продовжу розповідати, якщо вам ще цікаво, – сказала втомлено.
Я зрозуміла, що жінка тяжко хвора. І як я відразу не помітила?! Вона лежала, відвернувшись до стіни, а я подумки прокручувала її розповідь. Яка ж вона нещасна! І як би я вчинила в такій ситуації? Відповіді на це питання я не знала.

Через кілька хвилин Анна Петрівна знову сіла. Мабуть, їй також не терпілося доказати свою історію. Дивилася кілька хвилин у вікно, ніби розмірковувала, з чого почати, потім повернулася до мене і сказала:
– А знаєте, що найцікавіше в цій історії? Те, що вже через місяць я в повній мірі усвідомила, яку помилку зробила. Людина, яка багато років здавалася мені ідеалом, виявилася зовсім не такою. Якщо у вісімнадцять років Андрій здавався мені сміливим і сильним, то тепер я розуміла, що це просто хвастощі і зарозумілість. Якщо в юності він здавався брутальним, таким собі мачо, то тепер – грубим і невихованим. Словом, з мене злетіли рожеві окуляри. Я почувалася Скарлет з “Віднесених вітром”, яка все життя жила ілюзією, і лише втративши коханого чоловіка, зрозуміла як кохала його. І я також ясно усвідомила, як я кохаю свого Максима, наскільки він мені близький і рідний.

А Андрій з кожним днем все більше мене розчаровував. Все частіше приходив з роботи напідпитку, ніколи мене не підтримував, наче не розумів, як важко мені призвичаїтися у чужому місті, де немає ні рідних, ні друзів, навіть знайомих. Узагалі, він був ще тим егоїстом, таким собі нарцисом. Врешті-решт, я не витримала, зняла квартиру і переїхала туди. В рідне місто мені повертатися було нікуди. Батьки мої померли, їхню квартиру ми продали і купили квартиру для сина в Києві.

Декілька разів я намагалася зателефонувати Богдану, та чула у слухавці короткі гудки. Було зрозуміло, що він заніс мене в “чорний список”. Я добре розуміла, що заслужила це і не гнівалася на сина. Максу телефонувати не наважувалася, усвідомлюючи, скільки болю йому завдала.

А нещодавно у мене виявили рак. Треба робити операцію, але коштів на неї у мене немає. Та й, чесно кажучи, життя втратило будь-який сенс, тож не треба чіплятися за нього. Написала листа своїй двоюрідній сестрі (добре, що пам’ятала її адресу), вона на десять років старша за мене, живе одна, дітей у неї немає, тож сказала, що з радістю мене прийме. Пізніше ми кілька разів говорили по телефону, я їй все розказала, Іра заявила: “Приїжджай, на місці вирішимо як бути далі”. І ось я їду. Лікарі сказали, що без операції мені залишилося недовго, тож багато клопоту сестрі не завдам.

Анна Петрівна замовкла, по щоках у жінки покотилися сльози. Вона їх не витирала, напевне, й не помічала, сиділа ніби закам’яніла. Мовчала і я. Бо не знала, що сказати, чим розрадити. Всі слова здавалися бездушними і недоречними. Так і сиділи мовчки, тишу порушував лиш стукіт коліс.

Прощаючись, ми обмінялися номерами телефонів, я пообіцяла телефонувати Анні Петрівні. Вона лише кивнула на знак згоди. На пероні жінку чекала її сестра, ми помахали одна одній і роз’їхалися у різні боки.

Під час відпустки я кілька разів дзвонила Анні Петрівні, та її телефон не відповідав. Повернувшись додому, мене поглинули щоденні турботи – робота, дім, побут. На якийсь час я забула про свою сусідку по купе. Та якось все ж вирішила подзвонити. І... о диво! Трубку зняли! Але мені відповів чоловічий голос:
– Слухаю вас.

Я мовчала, всередині все похололо, страшенно боялася почути страшну звістку про те, що Анни Петрівни вже немає.
– Ви, напевне, хочете почути Анну Петрівну, – обізвався знову чоловік. – На жаль, вона зараз не може говорити. Ще слабка після операції.

Перевівши подих, я заторохтіла:
– Їй зробили операцію? Як вона почувається, операція пройшла вдало? Ви лікар?
– Операція пройшла успішно, Аня ще слабка, але лікарі говорять, що все буде добре. Я не лікар, я її чоловік Максим. А ви хто?
– Я її добра знайома. То операцію її робили у нашому місті? – І назвала місто, в якому жила і в якому до переїзду жила Анна Петрівна.
– Так, операцію робив професор Анісімов, тому все пройшло без ускладнень, – відповів чоловік.
– А можна її провідати?
– Думаю, що через кілька днів це буде можливо.

Через тиждень я сиділа в палаті Анни Петрівни і тримала її за руку. На мій подив, вона не була виснаженою, навпаки, здавалася молодшою, очі в неї блищали.
– Як ви себе почуваєте?
– Дуже добре. Як виявилося, то був ще не кінець моєї історії, ну, тоді, в потязі, – сказала вона і щасливо посміхнулася.
– Тоді я вас уважно слухаю, хочу почути кінець.

– Іра, моя сестра, знайшла номер Макса, покопирсавшись у моєму телефоні без мого відома. Все йому розказала, і він відразу ж приїхав. Сцена нашого побачення не для слабкодухих, тож я пропущу цей момент моєї історії. Макс забрав мене додому, домовився про операцію у цій клініці, і знаєш, жодного разу не згадав про мій вчинок. Я впевнена, ніколи й не згадає. І за це я люблю його ще більше.

Ми сиділи, взявшись за руки і плакали. Не витирали сліз, бо то були сльози радості, сльози очищення, щастя. З кожною сльозою приходило усвідомлення, що наш світ – прекрасний, і таким його робимо саме ми. Треба лиш вчасно це зрозуміти!
Публiкацiя:  Наталія Кістріна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: