Мы в соцсетях
ОПОВІДАННЯ


Настя сиділа за робочим столом, втупившись в одну точку. Робочий день давно закінчився, та жінку ніхто не турбував. Колеги звикли, що їхня начальник відділу часто затримується на роботі. Воно й не дивно, вдома на жінку ніхто не чекав, тож чому б їй не попрацювати, як кажуть, “за себе і за того хлопця”.

Та сьогодні Настя не працювала, вона сиділа приголомшена, ніби на неї хтось вилив відро води. І причина такого стану – її давня знайома Віка.

Вранці робочий день розпочався, як завжди, розмірено, спокійно. Ввімкнувши комп’ютер, Настя пішла у кімнату, де стояла кавомашина, натисла, як і зазвичай, на кнопку “Американо”, почекала поки у горнятко наллється коричнева запашна рідина, взяла з тарілки віденську вафлю (вафлі, печиво, тістечка завжди лежали у тацях на столі) і повернулася до свого кабінету. Сіла у зручне крісло і намірилася насолодитися сніданком. Вдома вона не снідала, їсти наодинці їй було нудно, тож горнятко кави та вафля були її незмінним ранковим атрибутом в офісі.

Та не встигла зробити навіть ковток, як до кабінету зайшов комерційний директор з незнайомою жінкою.

– Анастасіє Володимирівно, познайомтеся, це ваша нова працівниця Вікторія Вікторівна. Буде працювати під вашим началом, – звернувся до неї Олександр Юрійович.

Настя глянула на незнайомку, і всередені все похололо. Вона впізнала Віку, з якою не бачилася десять років.

– А ми знайомі, навіть навчалися в одному вузі. Правда, Настю? – защебетала Віка.

Настя опанувала себе, підійшла впритул до Віки, і чітко карбуючи слова, мовила:

– Так, ми знайомі, але прошу звертатися до мене по імені та по батькові – Анастасія Володимирівна. Проходьте на своє робоче місце, там ваша колега Тетяна Миколаївна введе вас у курс справ.

Віка зніяковіла, зашарілася, від чого стала ще вродливішою. Пробурмотіла: “Вибачте” і швидко вийшла з кабінету. За нею поплентався Олександр Юрійович, відомий в офісі ловелас, який повз жодну спідницю не міг пройти спокійно. “Пішов втішати ображену протеже,” – подумала Настя і спробувала зануритися в роботу. Та марно. На столі вистигала кава і лежала нетронута вафля, а жінка поринула у спогади десятилітньої давності.

Їй тоді ледь виповнилося двадцять, вона була на третьому курсі університету. Ще зі школи зустрічалася з Романом, який вчився на курс вище. Власне, цей університет дівчина вибрала саме через те, що тут вчився її коханий. Через рік закохані планували одружитися. Роман захистить диплом, а їй залишиться всього рік до закінчення навчання, тож перепон для одруження не було.

Роман був її першим і, як тоді здавалося, останнім коханням. Вони жили на одній вулиці, почали зустрічатися, коли Настя ходила у 8-й клас. Спочатку це була просто дружба, їм було цікаво спілкуватися, обговорювати книги, фільми. Хлопець допомагав дівчині з математикою, бо вона була схильна до гуманітарних, а Роман – до точних наук. Та згодом обоє зрозуміли, що вже не уявляють свого життя одне без одного. Вони навіть хворіли одночасно. Застудиться Настя, а наступного дня Роман злягає з температурою. Зрештою цю парочку прозвали сіамськими близнюками. Бо на кожній перерві вони бігли одне до одного, зі школи додому поверталися неодмінно разом, вранці Роман обов’язково заходив за Настею.

В університеті вони були такі ж нерозлучні, їхнє кохання і недалеке одруження ні в кого не викликало сумнівів.

Того злощасного дня ці двоє сиділи у своїй улюбленій кав’ярні, пили каву з еклерами (улюблені тістечка обох). Роман розповідав якусь кумедну історію, яка сталася з його приятелем. Настя сміялася від душі, живо уявляючи картини тієї історії. Роман був прекрасним оповідачем, слухати його було одне задоволення. Він ніби перевтілювався у героїв своїх розповідей, сам проживав ті моменти, про які розповідав. Та їхнє приємне спілкування перервав дзвінкий дівочий голос:

– Які люди, й без охорони! Настя Корольова власною персоною. А хто цей брутальний чоловік поряд з тобою? Познайомиш?

Біля їхнього столика стояла однокурсниця Віка Кудрявцева, факультетна красуня і задавака. Настя з нею ніколи не спілкувалася, так, раз чи два перекидалася кількома фразами і все. Спілкуватися з Вікою було неприємно, дівчина була занадто пихата і зарозуміла. Та зараз проігнорувати її було незручно.

– Знайомся, це мій наречений Роман.

Хлопець встав, напівжартома галантно схилив голову, відкарбував:

– Роман.

Віка посміхнулася найчарівнішою посмішкою, яку змогла з себе видавити, і простягла руку для поцілунку.

– Вікторія, можна просто Віка, – промуркотіла.

Роман зробив вигляд, що не помітив Вікиного жесту, і просто потиснув дівчині руку. З появою Віки тепла атмосфера відразу розвіялася. Теми для спільної розмови не знаходилося. Відчувши це, Віка невдовзі попрощалася й пішла.

– Неприємна штучка, – сказав Роман, дивлячись услід дівчині.

– Вона – красуня, – спробувала Настя якось захистити однокурсницю.

– Її краса якась холодна, – заперечив Роман.

На цьому їхня розмова про Віку скінчилася, і невдовзі вони знову весело перемовлялися, зовсім забувши про недавню сусідку.

Та десь місяця через два Віка сама нагадала про себе. Вона зайшла до Насті у гуртожиток (Віка була місцева, тож жила
з батьками). Зайшовши в кімнату, вона безцеремонно виштовхала сусідку Насті, пояснивши, що їм треба поговорити тет-а-тет.

Сіла на стілець, закинула ногу на ногу і почала:

– Настю, ти пробач, але говоритиму так як є, бо далі приховувати все від тебе не бачу сенсу.

– Не зрозуміла, що все? – здивувалася дівчина.

– Тебе не дивує, що Роман останнім часом з тобою майже не зустрічається?

– Ні, не дивує, він пише дипломну роботу. Та й у мене попереду екзамени. А в чому справа?

– А справа в тому, що ми з ним зустрічаємося. Ми кохаємо одне одного, і через місяць одружимося.

– Що ти верзеш, ти що, п’яна? Яке кохання, яке одруження? Ви з ним бачилися лише один раз, – оторопіла Настя.

– Ми зустрічаємося щодня, і він зробив мені пропозицію.

– Я тобі не вірю!

– То давай зараз же підемо до нього в гуртожиток, і ти сама у нього запитаєш.

Настя піднялася з ліжка, на якому сиділа. Та ноги стали наче ватні і зовсім не слухалися. Віка вхопила її за лікоть і потягла майже силоміць.

Романа вони застали за підручником. Побачивши дівчат, він схопився з ліжка, побілів, почервонів, і хапав повітря наче риба, не в змозі видушити з себе ні слова. Ініціативу взяла на себе Віка.

– Коханий, поясни, будь ласка, своїй колишній дівчині, що у нас через місяць весілля, – майже прошипіла вона.

Настя підійшла до Романа, пильно глянула йому у вічі, у них читався відчай.

– Нічого не треба пояснювати, все й без слів зрозуміло, – сказала і пішла.

Після того вона ні Романа, ні Віку більше не бачила. Роман захистив диплом, Віка перевелася на заочне відділення, і вони переїхали в інше місто.

Скільки часу Настя заліковувала душевну рану, відомо лише їй та Богу. З часом було кілька спроб завести стосунки і навіть один раз ледь не дійшло до весілля, та вона вчасно зупинилася. Зрозуміла, коли немає кохання - нічого хорошого навіть після одруження не буде. Вона стрімко будувала кар’єру, купила невеличку квартиру, завела котика і вже майже змирилася зі статусом старої діви. І ось ця зустріч...

Настя вийшла на вулицю, підійшла до свого авто, намірилася сісти за кермо.

– Анастасіє Володимирівно! – почула позаду ненависний голос.

– Ви щось хотіли, Вікторіє Вікторівно? Усі виробничі питання я вирішую на робочому місці.

– Та ні, у мене особисте питання.

– Я вас уважно слухаю.

– Настю, ти що, до сих пір сердишся на мене? Та ти маєш бути мені вдячна, що не вийшла за Романа. Думаєш, він такий хороший і перспективний? Нічого подібного, скоріш, навпаки, невдаха. Протирає штани в одному з університетів. Скільки не благала піти працювати у фірму, заробляти достойні гроші, тим паче, що його не раз запрошували, ні під яку не погоджується. Йому, бачите, подобається працювати зі студентами. А що платять там копійки, його не обходить. Ти ось на дорогому авто їздиш, а мені дісталася потримана “Шкода”. Тож замість злитися скажи мені “спасибі”.

– Спасибі, – видавила з себе Настя і ввімкнула замок запалювання.

На роботі вона намагалася якомога менше спілкуватися з Вікою, лише в разі крайньої необхідності. Та найбільше жінка боялася зіткнутися з Романом, хоча розуміла, що в їхньому невеличкому містечку така зустріч цілком можлива.

Зустрілися вони в супермаркеті. Зазвичай Настя в п’ятницю після роботи закуповувала продукти на вихідні, щоб два наступні дні нікуди не виходити, а спокійно відпочивати. Поїхала за продуктами і тієї п’ятниці. Вже стояла на касі, розраховувалася, як раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Повернулася і зустрілася з очима – колись такими близькими і рідними. Швидко склала продукти в пакет і чимдуж вискочила з магазину. Та Роман її все ж наздогнав.

– Настю, прошу тебе – не втікай, мені треба з тобою поговорити. Для мене це надзвичайно важливо, – вмовляв жінку.

– Нам немає про що говорити. Вибач, але я поспішаю, на мене чекають, – різко відповіла Настя.

– Добре, тоді скажи, коли ми зможемо зустрітися і все спокійно обговорити?

– Все було сказано десять років тому. Прощай.

Вночі вона довго лежала без сну, все згадувала, аналізувала, подушка була її подругою, їй виплакала свої сльози. Плакала вперше за багато років. Іноді вона навіть дивувалася: “Я стала зовсім черствою, чи що. Ніякі невдачі і негаразди мене наче й не зачіпають, не можу зронити жодної сльози. Мабуть, геть закам’яніла. А всі сльози вилила за рік після розставання з Романом”.

Вранці встала з ліжка зі страшенним головним болем. Подзвонила на роботу, сказала, що не прийде сьогодні в офіс, мовляв, через застуду.

Минуло три місяці відтоді, як до них прийшла працювати Віка. Вона більше не чіплялася до Насті з розмовами, не попадався на очі й Роман. Потроху життя почало входити у звичну колію. Та офісом поповзли чутки про службовий роман Віки з Олександром Юрійовичем. Настя не дуже вірила тим пліткам, комерційний директор був ще той донжуан, тож такі розмови навколо його персони точилися досить часто.

Але одного разу Настя стала свідком їхніх, м’яко кажучи, теплих стосунків. Зайшовши у конференц-зал перед нарадою, жінка побачила досить інтимну картину, персонажами якої були Віка та Олександр Юрійович. Щоправда, ні він, ні Віка зовсім не знітилися.

Більш того, осмикнувши спідницю, Віка підійшла до спантеличеної Насті і мило посміхаючись, повідомила:

– У нас із Сашею кохання, я подала на розлучення, і через пару місяців ми з Сашунею одружимося.

Настя глянула на Сашуню з величеньким черевцем і ще більшими залисинами й собі посміхнулася. А вголос мовила:

– Вітаю. Хоча Сашуні я не заздрю. З тим і вийшла.

Того ж дня вона знову зустріла Романа. Напередодні Настя відігнала свою машину в автосервіс, тож з роботи поверталася пішки.

Погода стояла прекрасна, і жінка вирішила піти дальнім шляхом, який вів через парк. У цьому парку вони часто гуляли з Романом, мріяли про спільне майбутнє. У них навіть була “своя” лавочка, на якій вони цілувалися до нестями, на якій клялися одне одному у вічному коханні.

Наблизившись до неї, Настя помітила на лавочці згорбленого чоловіка. “Та це ж Роман!” – здогадалася вона і різко розвернулася з наміром іти в інший бік.

Та чоловік її помітив і поспішив за нею.

– Настю, благаю, вислухай мене. Обіцяю, що це буде один-єдиний раз, – схопив її за руку.

– Добре, але у мене мало часу, – погодилася на коротку розмову Настя.

– Давай присядемо на нашій лавочці, – запропонував чоловік.

– Немає нашої лавочки, і нас не існує. І ти це добре знаєш, – відрізала всі шляхи для примирення.

Та все ж присіла на лавочку.

– Настуню! (Від такого звертання у жінки защеміло серце, так він її завжди називав). Я знаю, ти мене ніколи не пробачиш, бо й я собі не можу пробачити. Я сам не знаю, що то було. Якесь затьмарення, наслання. Віка ввірвалася у моє життя, як вихор. Сама розшукала мене, освідчилася в коханні. Спершу я намагався пояснити їй, що все це марно, що ти – моє єдине справжнє кохання. Та вона виявилася наполегливою. Якось зі сльозами на очах попрохала піти з нею до подруги на день народження, мовляв, не піти вона не може, і одна там не хоче з’являтися, бо за нею впадає один настирний молодик, який їй, буцімто, проходу не дає. А я буду, як прикриття. “Будь ласка, – благала вона. – Просто зробиш вигляд, що ти мій наречений. Обіцяю, що після цього вечора я більше тебе не потурбую. Я зрозуміла, що ти кохаєш лише Настю.”

На дні народження Віка забагато випила і їй стало зле. Я мусив відвезти її додому. У кімнаті вона накинулася на мене з поцілунками, плакала і говорила, що не може жити без мене, що якщо я не буду з нею, то вона щось із собою зробить.

Хміль і її близькість затьмарили мені голову. Я не втримався... і усвідомив усе вже вранці, лежачи поряд з Вікою. А через деякий час вона повідомила, що вагітна. І наступного дня ви обидві прийшли до мене в гуртожиток. Впіймавши твій погляд, я зрозумів, що це – кінець. Що вороття не буде, скільки б я не вмовляв і не вибачався. І мені відразу стало все байдуже. Я не заперечував проти того, щоб Віка перевелася на заочне відділення і переїхала зі мною в інше місто, не заперечував і проти весілля.

Мене наче заморозили. Пізніше виявилося, що ніякої дитини не буде, що Віка просто мене обдурила. Більш того, вона не хотіла дітей і весь час приймала протизаплідні пігулки.

Фактично ніякого подружнього життя у нас не було, кожен жив сам по собі. Та я не ремствував, розуміючи, що сам у всьому винен і маю нести свій хрест. Єдиною розрадою була моя математика, якій я віддався сповна, захистив кандидатську, почав викладати студентам. І коли кілька місяців тому Віка заявила, що її запрошують працювати в рідне місто, то навіть зрадів. Мене вже давно запрошував університетський товариш до себе на кафедру. А ще дуже хотів повернутися туди, де живеш ти. Ходити по тих же вулицях, вдихати те повітря, яким дихаєш ти, і хоча б зрідка милуватися тобою здалеку.

Я добре тебе знаю, тож надії на те, що ти мене пробачиш, не маю. Але я все тобі розказав, і, здається, стало легше на душі, – видавши такий довгий монолог, Роман весь зіщулився, ніби дуже втомився фізично.

Настя підняла очі і мовила:

– Бачиш, ти сам все розумієш, мені навіть нічого не треба пояснювати. Більше не шукай зі мною зустрічей. Хай щастить.
Тієї ночі вона заснула на диво дуже швидко, хоча дорогою додому думки снували, наче отруйні змії. Хотілося не те що плакати, а ридати, кричати. Та вона не плакала, а, прийшовши додому, налила собі келих вина і випила його залпом, прошепотівши: “За упокій”.

На роботі тільки й розмов, що про весілля Віки та Олександра Юрійовича. Бабій і затятий холостяк таки попався в тенета. Віка ж ходила по офісу, ніби королева. А після весілля хизувалася обручкою з діамантом у кілька карат. Олександр Юрійович також ходив гоголем, з усього було видно, що ці двоє добре порозумілися. Настя гнала від себе думки про Романа, про те, як він почувається після розлучення, вмовляючи себе, що тепер це не її клопіт. Дякувати Богу, він більше не шукав зустрічей.

Та якось увечері пролунав вхідний дзвінок. Настя не здивувалася пізньому гостеві, точніше, гості. Жінка була впевнена, що прийшла сусідка Галя, яка частенько забігала на чай у досить пізній час. Галя працювала офіціанткою в кафе, і для неї 22-га година не була занадто пізньою для відвідин. Настя не ображалася і залюбки приймала гостю, тим паче, що до неї приходили не часто.

Але, відчинивши двері, оторопіла. Перед нею стояв Роман.

– Я лише на хвилиночку. Впустиш? – сказав і не чекаючи дозволу, переступив поріг, наче боявся, що перед ним зачинять двері.

Пройшов у передпокій і витяг із-за пазухи маленький клубочок.

– Як ти мене знайшов, і що це у тебе? – здивувалася Настя.

– Я добре знаю де ти живеш, майже щовечора сиджу на лавочці на дитячому майданчику, чекаю, коли ти припаркуєш авто і пройдеш у свій під’їзд, потім чекаю, коли засвітиться на кухні вікно. Ще пізніше – вікно в твоїй спальні. Коли світло згасне, я йду додому, подумки побажавши тобі добраніч і солодких снів. А це маленька пташка, яку я підібрав біля твого будинку. Вона така беззахисна і наполохана, відразу нагадала мені тебе. Ту, що дивилася на мене десять років тому в нашу останню зустріч. І я подумав: “Може, ти її візьмеш до себе, бо без тебе вона загине. А коли вона зміцніє, ти випустиш її на волю”.

Він розтулив долоню, у якій сиділа маленька пташка. Вона дивилася на жінку благальними очима. У Романа були такі ж очі. Настя зробила крок уперед і пригорнулася до чоловіка.

– Залишайтеся обоє. Я так втомилася жити без тебе, – прошепотіла, притиснувшись до грудей коханого...
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: