Мы в соцсетях
...1986 рік. 26 квітня. Земля вкрилася зеленню та квітами, цвітуть дерева, співають пташки. Це до міста Чорнобиль прийшла весна. Вона співала, переливалася барвами веселки, розліталася веселим сміхом діточок. Усе навкруги жило.

І раптом – нічого... Потемніли поля, пожовтіли ліси, опустіли хати – осиротіла земля... А небо покрила невидима, без кольору і запаху, але дуже небезпечна, смертельна хмара.

Аварія на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції. З цієї миті життя чорнобильців, прип’ятчан, жителів сіл у 30-кілометровій зоні та й усього народу розділилося на дві частини – “до” і “після”. Почався новий відлік часу як у житті країни, так і в житті кожного з нас.

Так само розділилося на “до” і “після” життя моєї сім’ї. Я з двома маленькими донечками 26 квітня полола на городі полуницю. Пилюка стояла така, що сонця не видно було. Але я тоді ще нічого не знала, бо аварія сталася вночі, о 1 год. 23 хв., а нас про це просто не сповістили. Ввечері чоловік повернувся з роботи і так, ніби між іншим, сказав, що на атомній щось зірвалося, тому його автомобіль у місто Прип’ять не пустили. І на цьому – все. Ніяких повідомлень ні по радіо, ні по телевізору. Це було в суботу.

А в понеділок я повела донечок у дитячий садочок, а сама ж збиралася на роботу. Дякувати Богові, вихователька в групі була Людиною.

– Ви можете залишити дітей, – сказала вона мені, – але жодної дитини наших міських чиновників тут немає. І я знаю, що вони покинули місто ще в суботу. На нашій атомній трапилося щось страшне, тож забирайте дітей і втікайте, якщо є куди.

Це була перша людина, яка мені, молодій мамі, сказала правду. І ми втекли. У село до бабусі. У... 30-кілометрову зону. Лише 5 травня почалася евакуація. Чоловік залишився працювати на ліквідації аварії, а я з дітьми сіла в автобус і поїхала. Куди, на скільки й навіщо – я не знала. Ніхто не знав.

По дорозі – автобуси з людьми, а назустріч зеленими полями – БТРи. Моя маленька Іринка, дивлячись у вікно, запитала:
– Матусю, це що – війна?

Що я могла відповісти дитині? Як пояснити маленькому серденьку, що це – страшніше за війну. Його не видно, воно не пахне, не стріляє, не гримить. Але тихо й упевнено несе смерть…

Де і як ми провели наступні чотири місяці, не буду навіть згадувати. І люди зустрічалися різні, і випадки траплялися від комічних до трагічних. Та на початку вересня наша сім’я отримала направлення в Запоріжжя.
Не маючи, як-то кажуть, ні ложки, ні виделки, ми з нуля почали будувати нове життя на новому місці…

Тільки через довгих 25 років я знову ступила на своє подвір’я в Чорнобилі. А за рік до цього там побувала моя молодша донечка Галинка. Вона мало що пам’ятала про свою маленьку Батьківщину, однак дуже хотіла туди повернутися. Хоч на годинку. Галя знайшла нашу вулицю Київську і будинок № 30, прислала мені фото ММСкою. Я дивилася, згадувала і плакала: хато моя, біла хато, як ти там, рідна моя? А вже через рік я й сама стояла на рідному подвір’ї, біля рідної хати, цілувала дерева в рідному саду і думала вкотре про те, хто й чому позбавив мене цього всього. До речі, в будинку порожньо. Мародери постаралися... Кому війна, а кому...

А сьогодні вже довгих 34 роки відділяють нас від тієї трагічної події. 34! Майже життя! Повиростали діти, ростуть онуки, притупився біль від спогадів. Але дуже болить серце за майбутнє дітей, онуків і нашої держави. Чомусь нині знову, як тоді, в повітрі висить запитання: хто і навіщо творить ситуацію, схожу на тодішню? Знову біженці й евакуйовані, порожні хати й пограбовані міста, сльози і смерть. І вже мої онуки Владислава й Олег ставлять своїй мамі Ірині такі запитання, на які важко знайти відповідь.

Знову плаче моя багатостраждальна земля. І я думаю: за що? Чи ми не варті того, щоб жити в мирі, аби діти не ставили своїм матерям запитання: “Мамо, це що – війна?”.

Молю тебе, Господи, зроби так, щоб в Україні більше ніколи не повторилися ні Афганістан, ні Чорнобиль. І щоб якнайшвидше скінчилася ця проклята “АТО-ООС”! Боже, молю тебе...



Фотоколаж – з інтернету.
Публiкацiя:  Наталія Кістріна
Автор:
Наталія ЛІТОШ,
учасниця літературних конкурсів Покровщини,

м. Запоріжжя.
Коментарі: