Мы в соцсетях

Пам’яті жертв нацизму. Без права на забуття!

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 19-04-2019, 09:15
Щороку 11 квітня за ініціативи Організації Об’єднаних Націй світова спільнота відзначає Міжнародний день звільнення в’язнів нацистських концтаборів. З нагоди цієї пам’ятної дати, незважаючи на вік і стан здоров’я, в Дніпропетровський будинок органної та камерної музики з усіх куточків нашої області з’їхалися 150 в’язнів нацистських концтаборів і активістів ветеранського руху, аби вшанувати пам’ять жертв нацизму.

У свої дитячі роки ці люди пережили всі поневіряння Другої світової війни, перенесли знущання, приниження, які забути неможливо. З пам’яті людської ніколи не зітруться звірства фашистів.


В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення. Діяло 180 концтаборів і гетто. З України на каторжні роботи до Німеччини вивезено 2,5 млн. чоловік. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині.

На підконтрольних нацистами територіях існувало понад 14 тис. концтаборів, в яких вони утримували до 27 млн. чоловік – представників із 30-ти країн світу. А кожен п’ятий в’язень був дитиною. У концтаборах було фізично знищено більше 12 млн. людей.
До тих, хто провів дитинство та юність у нацистських концтаборах, зі словами глибокої вдячності за стійкість, мужність та непереборне бажання жити звернулася під час заходу представник обласного Департаменту соціального захисту населення Т.О. Фролова. Тетяна Олексіївна, низько вклоняючись, побажала ветеранам міцного здоров’я, благополуччя та миру. Присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять загиблих в’язнів фашистських концтаборів, чиї життя несправедливо обірвалися за колючим дротом.

Голова Дніпропетровського обласного відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму Людмила Веніамінівна Кочержина поздоровила гостей зі святом.

– Дай Боже, щоб ніколи й нікому не довелося пережити те, що пережили ми. Зараз уже мало залишилося людей, які мучилися в фашистських таборах, але пам’ятати про ті жертви треба обов’язково. Цьогоріч виповнюється 30 років із дня створення обласного відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму, – зазначила у своїму виступі Людмила Веніамінівна.
А потім відбувся святковий концерт, на якому лунала органна музика, пісні, звучали романси, що спонукали душу насолоджуватися піснею і утихомирювати її.

Варто пригадати, що одним із організаторів створення в 1993 році Покровського районного відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму був Сергій Тимофійович Купрін і його активна команда: О.В. Барвінко, Г.М. Проценко, П.П. Чичикало, Ф.І. Староконь, Марія Спажева, М.П. Холод, М.В. Рибенок, О.Л. Овсієнко та багато інших. Організація робить свій внесок у справу патріотичного виховання сучасної молоді.

Сергій Тимофійович розповідав: “Перебуваючи в неволі, більшість із нас, дітей, там, у нелюдських умовах, не стала на коліна. Ми протистояли фашистському режимові як могли. Влаштовували саботаж, диверсії на шахтах, заводах, залізницях. Шукали можливість і тікали. За це нерідко розплачувалися життям, адже нацистські кати жорстоко розправлялися з кожним невільником, якого у чому-небудь запідозрювали. А ті, кому пощастило втекти з концтабору, брали активну участь у збройному антифашистському Русі опору на території інших європейських держав. Ми вдень і вночі думали про свою Батьківщину, про своїх батьків і рідних. Ми у найтяжчих, здавалося, нелюдських умовах, намагалися залишатися гідними синами і доньками рідного народу.

Не зважаючи ні на що, впродовж усіх років після повернення на Батьківщину ми терпляче й добросовісно працювали на її благо в усіх сферах виробництва. І тільки після проголошення незалежності України проблемі колишніх в’язнів нацизму стали приділяти увагу на державному рівні”.

У своїх спогадах Варвара Дмитрівна, 1925 р. н., сел. Чаплине, згадує: “У 1943 році мене затримала поліція і привезла на станцію. Згодом нас, молодь, “повантажили” в товарний вагон і повезли в Німеччину. Працювали на залізниці в м. Хильдене, жили в бараках за колючим дротом. Спали на двоярусних ліжках, на солом’яних матрацах, разом із великою кількістю мишей і клопів. Від них не було спасіння.
Їжу давали тричі на день: суп із брукви і маленький шматочок хліба. Медичної допомоги не надавали. Для дівчат на залізниці робота була надто важка, доводилося підіймати рейки, шпали, сил не вистачало. Ми були одягнені в спецодяг з нашивками “OST”. Не пам’ятаю, скільки тривав робочий день, знаю, що працювали з ранку й до вечора. Ми почувалися рабами, у нас не було ніяких прав. Наглядачі дозволяли собі все, домагалися дівчат, били, насміхалися над нами”.

Петро Кузьмич Д., 1924 р. н., народився в с. Маломихайлівка, розповідав: “Це були роки приниження, важко згадувати той біль серця. У 1943 році на ст. Демурине нас “повантажили” в товарний вагон і, як скотину, відправили до Німеччини. У концтаборі в нашому бараці проживало 100-150 чоловік. Нас загризали клопи. Годували дуже погано (бруква, шпинат). Поліція гнала нас на роботу, знущалася і била. Працювали на залізниці, ремонтували колію, робота була важка. Після бомбардування Дюссельдорфа, Кельне, Золингене ми ремонтували залізничну колію. Працювали разом із французами, поляками, італійцями. Працювали весь день: з раннього ранку й до пізнього вечора. Наглядачі поводилися з нами жорстоко. За територію табору не пускали. Два роки працював у Німеччині. Звільнили 14 травня 45-го американці”. Ось так описували остарбайтери своє “вільне” життя.

Сьогодні на обліку в районному відділенні УСВЖН перебуває 28 чоловік. Живі повинні пам’ятати про загиблих – страчених, спалених, закатованих, щоб події тих часів ніколи не повторилися!
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Олександр ЧАЙКОВСЬКИЙ,
член ради ГО УСВЖН.
Коментарі: