Мы в соцсетях
З таким девізом прямує по життю велика, дружна родина Квітків з села Тернове.


Написати про цю сім’ю мені порадив колишній Березівський сільський голова А.І. Терновий.

– Хороша родина Квітків, працьовита. Георгія Антоновича та Любов Іванівну, їхніх дітей поважають односельці за порядність і доброзичливість, – говорив Анатолій Іванович.

Під’їхавши до двору цієї сім’ї, була приємно вражена. Добротний паркан. Двір упорядкований, викладений кольоровою тротуарною плиткою.

Такий же великий ошатний будинок, поряд – будиночок менший, але також по-сучасному облаштований. У сільській глибинці, скажу чесно, такі оселі побачиш нечасто. Вийшла господиня Любов Іванівна, привітавшись, пояснила:

– У меншому будинку живемо ми з дідусем (це вона так лагідно називає свого чоловіка), а у більшому - син із невісткою та своїми синами

Мене запросили у будинок сина. Всередині будинок виглядав не менш комфортно, ніж зовні. Приїхали ми трішки невчасно, господарі того дня закололи кабанчика, тож усі поралися біля тушки. Та найстарші Квітки знайшли час для спілкування зі мною. Георгій Антонович, як і годиться чоловікові, говорив мало, більше кивав на знак згоди з дружиною, а іноді навпаки хитав головою та посміхався, мовляв, говори, жінко, я тобі пробачаю. Тож розповідала в основному Любов Іванівна.

Познайомилися Георгій з Любою, коли та закінчила вісім класів. Сім’я Люби жила в Соснівці, дівчина після школи вирішила йти працювати на ферму. А Георгій на той час уже відслужив, трудився водієм у колгоспі. Привозив на ферму, де Люба поралася біля телят, корми, воду. Йому відразу впала в око симпатична дівчина.

– Чия то дівчина мотається так швидко по телятнику? – поцікавився хлопець у скотаря.

– То Люба Філобок. Але ти на неї не задивляйся, вона ще молода, лише 16 років, – відрубав чоловік.

– Поживемо – побачимо, – філософськи зауважив Георгій і пішов знайомитися. А потім майже щовечора приїжджав до Любиного двору, чекав.

Спочатку – марно, Люба не відповідала на його залицяння. Та згодом дівчина все ж почала вибігати до Жори ненадовго, бо батько сварився, щоб не гуляла допізна. А потім Люба поїхала вчитися в місто на муляра. Вчилася рік, та Георгій не відступав, і таки вмовив дівчину кинути навчання і вийти за нього заміж.

– На руках тебе носитиму, ти нічого не будеш робити, – клявся парубок.

Відгуляли весілля, Люба переїхала жити до Григорія, який жив із батьками. Свекри прийняли невістку як рідну. Мама Георгія Катерина Іванівна працювала вчителькою молодших класів, була інтелігентною, освіченою жінкою. У сім’ї не було сварок, негараздів. Свекор Антон Іванович через місяць після одруження сина замовив портрет Люби і прилаштував його на чільному місці.

– Тепер ти наша третя дитина (у Георгія була старша сестра), тож нехай твоє фото буде поряд із сімейними фотографіями, – сказав він.

Люба відразу пішла працювати у польову бригаду, а коли народилися діти (старший син Юра, молодший – Геннадій, до речі, обох дітей називав Антон Іванович), то в декретних відпустках сиділа недовго, дітей гляділи по черзі дідусь з бабусею. Катерина Іванівна вчила онуків читати і писати, а Антон Іванович – майструвати, стругати, пиляти.

– Ми добре жили, працювали завжди багато, тримали велике господарство – корів, бичків, свиней, птицю, то й достаток був. Жили дружно, весело, часто збиралися з друзями, співали, танцювали, Георгій на гармошці грав. Працювали тяжко, але вміли й відпочивати. З чоловіком їздили по турпутівці в Польщу, Чехословакію, відпочивали на морі, – продовжувала розповідати Любов Іванівна.

Роки промайнули швидко. Виросли сини, створили власні сім’ї. Старшому сину Юрію батьки купили будинок недалеко від своєї оселі. А молодшому почали будувати у власному дворі. Бо у їхньому будиночку стало тісно, народилося двоє внучат – Максим та Павлик. У 2005 році молода сім’я перейшла жити у новий будинок. Та господарство вони ведуть спільно, і на кухні дві господині прекрасно вживаються. Куховарять по черзі – то свекруха, то невістка Світлана, в залежності від вільного часу та натхнення.

– Зараз я вже майже відійшла від кухні. Свєта працює продавцем у Березовому, то я до її приходу картоплі начищу, цибулі, все підготую, а вона вже варить, смажить, пече. Вона у нас гарна кулінарка, в мене вже так не виходить, – доповнює розповідь моя співрозмовниця.

Вже й онуки повиростали. Максиму виповнилося 27 років, він закінчив інститут фізкультури та спорту. Як і всі з родини Квітків, хлопець не звик сидіти на чужій шиї, тож їздить у Польщу, щоб заробити початковий капітал для своєї справи. Павло навчається у Придніпровській державній академії будівництва та архітектури. Мабуть, він ще не визначився з місцем на землі. Може, буде вченим будівельником, а може, як і тато, стане фермером, працюватиме на землі. Одне батьки знають точно – їхній син не байдикуватиме.

Молодший син Юрій Квітків трудиться комбайнером у ТОВ “Маяк”, його вважають одним із кращих механізаторів. З дружиною Любою утримують велике підсобне господарство, бо без нього в селі не проживеш. Тим паче, що їхні сини – студенти, а навчання зараз не з дешевих. Старший Віталій здобуває професію фармацевта, п’ятнадцятирічний Ярослав також навчається в коледжі в Дніпрі. Тож тато з мамою складають, як кажуть, копійку до копійки, щоб діти їхні ні в чому собі не відмовляли. Так само для них старалися їхні батьки. Тепер їхня черга допомагати дітям.

– Ми з чоловіком щасливі у свої немолоді літа, на жаль, не кожна людина поважного віку може так сказати. Буває, що на старості люди залишаються самі, тоді тяжко їм живеться на мізерну пенсію. А ми, як кажуть, при дітях, онуках, ми їм допомагаємо, вони - нам. Бо ми – одна велика родина, – почула наостанок від Любові Іванівни.

Можна порадіти за цих людей. А ще, впевнена, таку старість треба заслужити, бо життя, як бумеранг. Як ти ставився до своїх батьків, так і твої діти будуть ставитися до тебе. Як виховав дітей, такої дяки чекай і від них...
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: