Мы в соцсетях
Ця жінка не любить розповідати про себе. Та й з першого погляду, точніше, з першого спілкування вона навряд чи справить враження жінки доброї та ніжної, скоріше – серйозної й відповідальної. Та вона така і є. Тільки тоненькі нотки в голосі й видають вразливі струни її серця.


Така вона – Валентина Україна


Наше фундаментальне знайомство відбулося років чотири тому, коли Валентина Павлівна вчергове принесла до редакції невелику замітку про поїздку волонтерів на фронт. Саме тоді на моє запитання “А чому не берете з собою журналістів?” вона відповіла рішучим: “Ви не боїтеся? То поїхали!”.

І мене сходу запросили в… Зайцеве, що поруч з Горлівкою і де якраз перед тим проросійські бойовики розбомбили, якщо не підводить пам'ять, сім будинків місцевого населення, розташованих поруч. Командування “25-ки” нам тоді ще й показувало ті руїни, під прикриттям, звісно ж, бо разом із нами в розташування ніби непомітно то з-за кущів, то з балки, то ніби нізвідки поверталися й воїни ЗСУ.

Але саме звідтоді якось непомітно зростала наша більше ділова дружба. Хоча життєві шляхи й раніше перетиналися, бо не знати в Покровському Валентину Процан було б, мабуть, нонсенсом.

Народилася і виросла героїня цієї розповіді в селі Вороному. У сім’ї звичайних колгоспників. У лоні мальовничої природи українських степів зростала дівчина Валя разом із братом Віктором і сестричкою Катею. Здобувши у виші фах фінансиста-економіста, років по десять віддала роботі в податковій інспекції та в райдержадміністрації.

За цей час вийшла заміж, народила і виховала двох доньок, багато чого переосмислила.

Зараз, як каже сама, вона схожа на багатьох інших самотніх жінок, які шукають розраду для душі в поєднанні допомоги дітям та онукам з роботою й активною громадською діяльністю. Зміни в суспільстві й особливості сучасного життя примусили її заснувати власну справу, тож працює тепер, як і багато інших наших земляків сама на себе. Діти Юля та Оля (економіст-бухгалтер і медик) пішли маминим шляхом, зайнявшись також підприємницькою діяльністю. У 90-ті треба було якось виживати! І всі три внучки радують бабусю своїми здобутками.

Валентина Павлівна добудовує, перебудовує, ремонтує дім. Обсаджує двір улюбленими квітами. Дуже любить подорожувати. Після однієї з таких подорожей захотіла у себе перед будинком створити “шматочок Єгипту”. І створила: замовила у творчих гуляйпільців пальму з пластикових пляшок і встановила її біля своєї альтанки. Цікавий має вигляд серед рідних дерев.



Наче нічого особливого. Як усі. Якби не одне але – ота сама громадська діяльність, у якій є місце і справам у проукраїнському козацькому осередку, де отаманом М.М. Никипілий, і зустрічам зі школярами та творчими людьми. Та волонтерство – в першу чергу. Чи багато у нашому краї зустрінете жінок, які навколо себе об’єднують небайдужих людей, переважно чоловіків? А вона – саме з таких.





– Коли почалася війна на сході нашої держави, треба було щоб хтось допомагав нашим хлопцям – і воїнам, і бійцям-добровольцям, – одного разу обмовилась у розмові. – Спочатку ж везли чи несли допомогу хаотично, часто самі від себе, інколи не те, що найнеобхідніше. Комусь треба було координувати такі дії на наших теренах. І воно само собою склалося так, що координація волонтерської діяльності міцно сіла на мої плечі. Я не розумію позицію “хочу – не хочу”. Треба! Хто ж підтримуватиме захисників українських територій, якщо не ми?!



Валентина Процан (разом із іншими волонтерами) підтримує зв’язок із багатьма підрозділами ЗСУ на передовій. Не просто підтримує, а опікується, як мати своїми дітьми, і летить до них на перший поклик чи прохання: “Їм же важко. Вони ж ризикують життями заради наших життів”. А приїхавши на передову, обіймає і цілує кожного, ніби рідних чи давніх знайомих, хоч, буває, бачить когось уперше. І для всіх знаходить тепле, ніжне, сповнене любові, доброти й турботи слово. За це на фронті давно називають її Мамою Валею або Валею Україною.

Заслужила. Як заслужила і чимало нагород, у тому числі відзнаку Адміністрації Президента України та орден “Бойовий волонтер України”.

Ніколи не хизувалася цим. Як і тим, що особисто їздила в Київ на зустрічі з контактною групою, котра займається обміном полонених, збирала документи й добивалася визволення з полону ДНР свого двоюрідного брата, якого бойовики більш як на два пекельні роки кинули за грати за проукраїнські погляди. І добилася! Правда, досі відходить від цього процесу не менш важко, ніж сам, тепер уже колишній бранець ворожих формувань. І мріє.

– Знаєш, я б могла назвати десятки, сотні, а може, й тисячі своїх бажань. Їх справді багато, – сумно зітхає в одній із розмов Валентина. – Але моя найбільша мрія – про мир. Коли закінчиться війна, буде й жити, і мріяти, й планувати спокійніше. Бачила стільки всього, що вже не вистачає сили дивитися на всі оті руїни, на поля, порізані окопами, на заміновані узбіччя, на виснажені невідомістю обличчя бійців… Страшно навіть уявити, що все оте може доповзти до нашого району, на наші з вами землі. Якщо не усвідомлювати, якщо не боротися, якщо не допомагати.



Ось така вона, справді Велика Жінка, в якої, до речі, на Петра і Павла - черговий особистий ювілей. Теж не афішує, не кричить про це. Хоча, знаю, в її родині це – особлива дата, бо в один день – день народження у самої Валентини Павлівни, у її тата Павла, у її обох дідів Петрів і в зятя Петра (сестриного чоловіка)!

Колись волонтерка згадувала, як ще були живі батьки й вони всі жили у селі, то мама приходила з роботи трохи раніше, готувала фруктовий пи-ріг, накривала довгий стіл у дворі різними наїдками, щоб кожен, хто йшов мимо, міг зайти й пригоститися – таки п’ятеро іменинників у свято. Так уже давно не роблять. Але мені особисто (і не з нагоди якогось там ювілею) хочеться подякувати цій людині просто за те, що вона є. Чимало земляків, знаю, зі мною згодяться.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Людмила ФЕДОРЕНКО.
Коментарі: