Мы в соцсетях
Тут мій дім, тут моя батьківщина


“Дуже старанна, відповідальна, кваліфікована і толерантна наша Валентина Василівна Савченко,” – говорить про медсестру Новоселівського медпункту заступник головного лікаря Покровського центру ПМСД Г.Ф. Капля.

Маленька Валюша приїхала до бабусі та дідуся зі своїм старшим братиком Льошею. У бабусі з дідусем дванадцятеро онуків, і всі вони завітали до них у гості. У дворі гамірливо від дитячих голосів та сміху. Парасковія Якимівна напекла запашних пиріжків з яблуками й винесла онукам у двір.

– Налітайте, горобенята, на бабусині пиріжечки, – крикнув з клуні дідусь Іван Маркович.

Дітлахи й справді, мов зграя горобців, кинулися до бабці.

А з клуні почулося голосне: “Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!”. “І що там дідусь таке робить, що то так голосно дзеленчить?” – невдоволено подумало мале дівча.

“Та це ж будильник, – почала прокидатися Валентина Василівна. – Це все мені наснилося”. Лежала у ліжку і згадувала дитинство. Наче й справді побувала у тих далеких роках, коли була безтурботним дівчам, коли були живі дідусь та бабуся, тато, коли всі онуки збиралися разом у дідусевій господі. Які ж щасливі були ті роки!

Тепер її оселя віддає пусткою, діти повиростали, живуть зі своїми сім’ями у Дніпрі, чоловік Сергій недавно помер, залишилася вона сама. Діти кличуть її до себе, та як поїдеш?.. Тут її дім, могила чоловіка, тут робота. А ще за стареньким свекром треба приглянути, залишився вдівцем кілька років тому.

“Досить лежати та згадувати, треба збиратися на роботу,” – наказала сама собі й швидко піднялася з ліжка.

Дорогою до медпункту зустріла свого постійного пацієнта Олексія Федосійовича Меркотуна.

– Доброго ранку, Василівно. А я у медпункт йду до тебе, – звернувся до жінки.

– Ну, чого вам після інсульту вдома не сидиться? Я б до вас сьогодні обов’язково зайшла тиск поміряти, про самопочуття запитати.

– Ти знаєш, Валюшо, як я пройдусь коридором колишньої амбулаторії, то ніби у радянські часи повертаюся і відразу почуваюся молодшим. Василівно, хочу тебе запитати про щось та боюся.

– Чого ви боїтеся, Федосійовичу? Запитуйте.

– Люди кажуть, що ти збираєшся до дітей їхати жити. Чи це правда?

– Нікуди я не їду. Як же я без вас? Тут моя батьківщина, мій дім, – запевнила чоловіка медсестра.

– Слава Богу, аж від серця відлягло. Бо ми ж без тебе пропадемо. Хто нам укол зробить чи пігулки припише? Нікому ми, старики, окрім тебе, не потрібні, – говорив Олексій Федосійович.

На ґанку медпункту на медсестру чекала сусідка ще однієї пацієнтки Любові Григорівни Блей.

– Валентино Василівно, бабуся Люба просила вас зайти. Щось їй недобре, нирки турбують, – повідомила жінка.

– Обов’язково зайду, передайте, нехай прийме ліки, які я їй виписала, а я скоро буду.

Валентина Василівна відімкнула кабінет, одягла халат, помила руки, покликала зайти Олексія Федосійовича.

Після нього прийняла ще кількох пацієнтів, як їй зателефонували. Дзвонила старенька бабуся Марія Іванівна, у якої постійно “скакав” тиск, просила про допомогу.

– Чекайте, скоро буду, – промовила у слухавку звичну фразу.

І так весь день – пацієнти, пігулки, крапельниці, ін’єкції. Та все це медсестра робить із задоволенням, без усього цього її життя було б неповноцінним. Ще навчаючись у школі в старших класах, Валентина твердо вирішила, що присвятить своє життя медицині, допомагатиме людям тамувати біль. І коли після школи не пройшла у Павлоградське медучилище за конкурсом, від поставленої мети не відступила. Через рік вступила до Дніпродзержинського медучилища. Після училища її направили працювати завідувачкою Соснівського ФАПу, потім трудилася завідувачкою Новоселівського ФАПу.

У 1991 році в Новоселівці побудували сільську амбулаторію – гарну, простору, з обладнаними кабінетами. Приїхав до них працювати прекрасний фахівець – лікар Анатолій Григорович Андріанов. Відкрили аптечний пункт, ввели посаду лікаря-стоматолога, виділили для амбулаторії автомобіль. Усе було, та, на жаль, нічого не збереглося. Слава Богу, хоч медпункт не закривають поки що, де Валентина Василівна і за лікаря, і за медсестру, і за санітарку. Самій доводиться кабінет та коридор мити, клумби біля будівлі від бур’яну визволяти, підмітати, підбілювати, словом, підтримувати чистоту.

... Додому жінка повернулася втомлена, вирішила, що вечерю готувати не буде. Зателефонував син Віталій. Розповів новини. Валентина Василівна поцікавилася, як там невістка Світлана, онуки Рената та Кіра.

– Мамо, все у нас добре. Чекаємо тебе в гості, – сказав син.

Тільки поклала телефон, знову прогуділа мобілка. Дзвонила донька Неля.

– Як ти там, мамочко? Коли до нас приїдеш? Лєра весь час про тебе запитує, онучка скучила за тобою, і ми також, – почула рідний голос.

– Та приїду, візьму відпустку на кілька днів і приїду, – пообіцяла дочці.

– Я тебе знаю, тебе від твоїх пацієнтів і трактором не відтягнеш. Якщо найближчим часом не приїдеш, сама приїду і силоміць заберу, – запевнила Неля.

Лягаючи спати, Валентина сама собі пообіцяла, що обов’язково вибереться в гості до дітей та онуків, бо вже й справді дуже за ними скучила...
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: