Мы в соцсетях
Валентина Василівна Нечитайло трудиться фельдшером швидкої допомоги з 1982 року. Здається, за ці роки жінка звикла до різних випадків, пацієнтів, непередбачуваних ситуацій, її вже нічим не можна здивувати. Та це не так. Кожен виклик до хворого для неї – випробування на міцність, професіоналізм, людяність. Медик розуміє, що саме від неї залежить здоров’я, а іноді навіть життя пацієнта.


Валя зростала в родині колгоспників. Мама Лідія Андріївна працювала дояркою на фермі, тож щодня після школи Валя брала молодшого брата Вітю за руку, і вони йшли на ферму. Спочатку допомагали поратися біля молочниць мамі, потім переходили до станків тітки Ліди, яка обов'язково похвалить дітлахів за старанність, а іноді й цукерками пригостить. Коли дівчинку запитували, ким вона хоче стати, вона незмінно відповідала:

– Хочу як мама бути дояркою.

У школі Валя вчилася добре, особливо їй подобалася біологія. Їздила на районні й навіть обласні олімпіади з цього предмета.

Вчителька з біології говорила учениці:

– Валю, після школи вступай до медичного інституту, тобі дорога туди відкрита.

Та після восьмого класу краща подруга Ліда їхала вступати у Павлоградське медичне училище, почала вмовляти й Валю їхати з нею. Та спочатку навідріз відмовилася, мовляв, я мрію про медінститут, та подруга не відступала. Наводила все нові й нові аргументи, і Валя здалася.

Коли склала іспити, і прийшло повідомлення про те, що її зараховано до медучилища, мама запитала:

– Ким же ти будеш після навчання?

– Фельдшером, – відповіла донька.

– Що ж це за професія така, Ліда хоч медсестрою буде, а ти?

– Мамо, і я буду лікувати людей, не хвилюйся, все буде добре.

І в училищі Валя легко освоювала непросту науку, старанно готувалася до занять, вечорами допізна засиджувалася над підручниками. Подруги кликали її на танці, та вона щоразу відмовлялася.

– У мене хлопець в армії служить, я його чекаю, – відповідала їм.

– Та який там твій хлопець? Ти його навіть не знаєш, повернеться з армії й одружиться з іншою, – пророкували подруги.

Валя нічого не відповідала, а сама продовжувала листуватися з Миколою. Вона й справді його майже не знала. Точніше, бачила в школі, він був старшим за Валю на чотири роки, тож не звертав на шестикласницю ніякої уваги. А коли пішов в армію, від нього прийшов лист. Це було для дівчини великою несподіванкою. Вона відповіла, він написав удруге, так зав’язалося листування. Два роки дівчина ні з ким не зустрічалася, чекала на повернення Миколи.

Повернувшись після служби додому, юнак відразу прийшов до Валі. А через певний час запропонував їй одружитися. І хоча дівчина ще не закінчила навчання, та без вагань погодилася вийти за коханого заміж.

Наступного року молодята відзначали дві події – закінчення навчання в медучилищі і народження донечки Людмили. Молода сім’я жила в новому будинку, який у своєму дворищі збудували батьки чоловіка, коли той служив в армії.

– Золоті люди були мої свекри. Від свекрухи Зінаїди Кирилівни ніколи лихого слова не чула. Свекор Григорій Васильович мене також жалів, у всьому нам допомагав. Хоча й жили ми у різних будинках, та кухня була спільна і спільне було господарство. Словом, жили однією дружною сім’єю.

Через три роки у нас з Колею народився син Сергій. Після декретної відпустки я пішла працювати у службу швидкої допомоги. Дітей гляділи свекри, бо ми з чоловіком багато часу проводили на роботах. Він трудився у ПМК-331, потім у Покровському дорожньому ремонтно-будівельному управлінні, звідти й на пенсію пішов, – розповідала при зустрічі Валентина Василівна.

На той час у службі швидкої допомоги працювали прекрасні фахівці – Іван Йосипович Дронов, Олександра Андріївна Костоглод, Раїса Аркадіївна Тимощенко. Вони стали для Валентини добрими наставниками. Особливо Іван Йосипович Дронов. Як досвідчений фельдшер він вчив молоду жінку ставити крапельниці, накладати шини, іншим премудрощам їхньої професії. Валентина всмоктувала ті знання, наче губка.

Спочатку було важко, та з часом прийшли навички, вміння. Вона вже не боялася виїжджати на виклики без старших колег, здавалося, у неї вже не виникне непередбачуваних ситуацій. Та доля все ж послала їй нелегке випробування.

Якось зимової пори вона прийняла виклик з віддаленого села Соснівка, треба було забрати у пологовий будинок породіллю. Дороги замело так, що автомобіль швидкої допомоги ледь сунувся.

– У селі точно не проїдемо, треба буде йти пішки, – констатував водій.

– Нічого не поробиш, піду, хіба це вперше? – відповіла Валентина.

Швидко сутеніло, дороги взагалі не стало видно. Раптом розгледіла попереду якісь вогники.

– Якась машина їде нам назустріч, – зробив припущення водій. Під’їхавши ближче, водій зустрічного автомобіля почав сигналити.

Вони зупинилися. З молоковоза вискочив переляканий чоловік.

– Забирайте скоріш породіллю! У неї вже почалися перейми! – закричав, підбігаючи до їхнього авто.

Коли жінку поклали на носилки у салоні швидкої, Валентина зрозуміла, що довезти породіллю до лікарні не вдасться, треба приймати пологи прямо у швидкій. Жінку затрясло.

– У мене навіть ножиць немає, щоб перерізати пуповину, – прошепотіла злякано.

– У мене є. Не переживай, усе буде добре. Я тобі допоможу, – заспокоїв її водій Василь Іванович Гавриловський, який працював у службі вже не один рік.

Його впевнений голос підбадьорив молоду фельдшерку, вона успішно прийняла пологи. Робила все впевнено, і лише коли відправила маму з немовлям у пологове відділення й зайшла у приміщення швидкої допомоги, розплакалася. Дізнавшись у чому справа, колеги сказали в один голос:

– З бойовим хрещенням тебе, Валюшо.

За роки роботи чого лише не було, навіть двійню якось приймала в автомобілі, а скільки разів доводилося робити серцево-судинну реанімацію, надавати допомогу при інсультах, інфарктах.

ЩОРАЗУ – ЯК НА ПЕРЕДОВІЙ

Валентина Василівна з чоловіком Миколою Григоровичем.

– Працюю у службі швидкої допомоги вже майже сорок років, та все одно кожен день для мене, наче на передовій, кожен виклик непередбачуваний, адже розумію, що від мене залежить здоров’я, а іноді навіть життя пацієнта. За всі роки роботи найважчим видався 2015-й, коли доставляли у лікарню наших бійців із зони АТО. Не можна було дивитися без болю на молодих поранених хлопців.

Ніколи не забуду один випадок, коли швидкою забрали дев'ять солдатів, один з них був тяжко поранений у живіт. Дуже переживала, щоб не помер у дорозі, а він все шепотів: "Подзвоніть, будь ласка, моїй мамі, що я живий. Вона хвилюється"...

Знаєте, здавалося б, така нелегка професія, витрачені нерви, та й зарплата невисока, та я б не проміняла її ні на яку іншу. Дуже люблю свою роботу. І коли стояв перед донькою вибір професії, я їй порадила обрати медицину. Зараз Людмила працює медсестрою у неврологічному відділенні нашої лікарні.

Більш того, її донечка Альона – також медик. Після закінчення медичного училища працювала у службі швидкої допомоги в Дніпрі. Кохання покликало її додому, зараз трудиться фельдшером на Великомихайлівській дільниці швидкої допомоги, – розповідала Валентина Василівна.

В.В. Нечитайло – щаслива жінка, бо, окрім улюбленої роботи, у неї дуже хороша сім’я – люблячий чоловік Микола Григорович, діти, онучка, а найбільший скарб – онучок Макар, якому зараз п’ять років.

Коли бабуся не на зміні, то обов’язково готує для домашніх щось смачненьке, знає, що увечері прийдуть Макар з невісткою Аліною, і онук відразу побіжить у кімнату, де бабуся приховала для нього смаколики. Приїде Альона зі своїм коханим хлопцем, Валентина Василівна і їх посадить за стіл з наїдками. Особливо усі люблять її випічку. Жінка усіх нагодує, ще й у пакети покладе, щоб забрали з собою.

– Ми з Колею все життя живемо для дітей. Багато років тому купили невеличкий будиночок під дачу. Там вирощуємо городину. На гроші, вторговані від продажу овочів, і Людмилку вивчили, і будинки дітям купили. Бо хто ж, як не ми, нашим дітям допоможе? – говорила моя співрозмовниця.

9 лютого Валентина Василівна святкувала свій день народження. Приїхали її вітати діти, онуки. Подзвонив з Польщі син Сергій. Усі говорили добрі, теплі слова, дякували за все, що вона робить для рідних. А іменинниця почувалася щасливою, більшого їй і не треба...
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: