Мы в соцсетях
Коли захоплення переростає в пристрасть, коли без улюбленої справи вже і дня прожити не можеш, коли власний дім перетворюється в майстерню, виникає логічне запитання: для кого і для чого все це?

Мешканка села Романки Олена Іванченко відповідає на нього, не вагаючись: “У першу чергу, для себе – для душі, для серця, для розуму, для розвитку. А ще – для людей і для України”.


Доля кожному з нас зарані підготувала свої сюрпризи і зробила власні призначення. Олену Іванченко вона призначила бути пекарем-митцем. Про таких кажуть: на роду написано. Інакше, звідки у жінки стільки бажання, натхнення, енергії біля отих пряників, що стали ледь не сенсом її життя? Є ж такі між нами люди – дай лишень з продуктами пофантазувати!

Тут на якесь зі свят біля плити-стола постоїш-попораєшся – і наче... пів гектара городу перекопала, а вони щодня ледь не цілодобово готують. Героїня цієї розповіді – саме з них.

У Романках на нашій Покровщині Олена Іванівна Іванченко з’явилася, вийшовши заміж. Родом із села Журавлине, що на сусідній Васильківщині, вона закінчила школу в селищі Чаплине. Її мама кухарювала на усіх сільських святах, яких раніше було он скільки – гучні і людні весілля, проводи в армію, ювілеї тощо. І донька змалечку пекла, переймаючи досвід у неньки.

– Починала відразу з виготовлення тортів, – сміється Олена. – Навіть чи то на конкурс, чи то олімпіаду їздила у Васильківку. Не пам’ятаю вже, чи зайняла якесь місце, а торт ми з учителем доїдали в електричці, добираючись додому. Тоді ми обоє точно наїлися! Та поступово я навчилася пекти значно досконаліше. Здається зараз, ніби все життя печу, в тому числі хліб. А торти люблю не тільки випікати, складати, а й прикрашати.

Заміж дівчина виходила у двадцять років, то вже добре вміла готувати всяку випічку. А хотілося ж знати й уміти ще більше. Тому жадібно шукала потрібну інформацію в інтернеті і мріяла потрапити хоч на один із майстер-класів, які спостерігала лише на дисплеї. І мрія збулася!

– Кілька років тому я поїхала на свій перший майстер-клас, – розповідає вона з відчутним трепетом у голосі. – Було водночас і цікаво, і страшнувато, і навіть спочатку незрозуміло. З нами працювала майстриня Росана з м. Зборів Хмельницької області. Саме від неї я отримала перші ази пряникового мистецтва: якої консистенції має бути тісто, як його правильно вимішувати, як для нього створювати комфортну атмосферу.

Ми, три її учениці, тоді цілих два дні вимальовували пряники-хатки. І там же я познайомилася зі своєю нинішньою подругою з Петриківки – чотири роки вже дружимо, часто зідзвонюємося, в гості їздимо одна до одної. Правда, вона більше на тортах спеціалізується, а я б усе-все робила, якби ще кілька рук мала.

Олена освоїла технологію виготовлення не лише пряників, а й короваїв та зефірів. Адже за останні роки вона встигла пройти сімнадцять різноманітних майстер-класів, тренінгів та навчання в студії “Бісквіт” у Дніпрі, до речі, не лише з “кондитерки”, а й з психології (у відомої Олени Холоденко) та петриківського розпису, про що має підтвердження – відповідні сертифікати.

І ще продовжує навчатися як на платних, так і на безплатних курсах, в тому числі онлайн. Говорить, що це дуже корисно: отримувати разом із новими знаннями, практичним досвідом і постійним розвитком ще й багато однодумців, нові знайомства і приємне спілкування.

До речі, Олена колись мріяла стати педагогом. Навіть двічі (після дев'ятого та одинадцятого класу) пробувала вступати у виш на спеціальність “Учитель початкових класів” і обидва рази… “провалювалась” на екзаменах.

Жінка згадує про це з гумором, каже, видно, вже тоді пряники марились. Але дух учительства у ній залишився жити, адже, буває, частенько кортить когось повчити. Крім цього, мріє вона про власну студію, в якій би можна було вчити дітей кондитерському мистецтву.

– Це ж ніби картину малюєш, – розмірковує Олена, демонструючи заготовки пряників для демонстрації передпасхальних зразків. – Руки-ноги-спина заморюються, бо роботи таки багато, буває, хочеться психанути, кинути. Однак за кілька хвилин ті самі ноги несуть тебе на кухню, а ті самі руки хапаються за тісто...

Є один нюанс: картину ж десь показувати треба, а пряником можна ще й поласувати. Й копійку якусь заробити за бажання. Ви ж розумієте, що мені не дарма не педагогом, а продавцем довелося стати – пройшла шлях організації кількох магазинів.

А на самому початку “пряничного виробництва” ми з чоловіком пропонували свої вироби потенційним покупцям, носячи їх у кошику по “чужих” торгових закладах. На нас поглядали, як на інопланетян, і відмовляли: “Та ні, не треба”. Тоді, щоб хоч щось уторгувати на життя, ми попросилися стати на майданчику біля магазину “Квіти від Марії” в Покровському. І там одна жіночка запропонувала нам з’їздити в с. Рубанівське. Ми, звісно, поїхали, попросили благословення в отця Василя Пишного. А тепер щонеділі мчимо туди, бо там душа відпочиває, а серце знаходить все більше гарних друзів.

Пряник – як художнє полотно

У “пряничній” справі Олену підтримує її чоловік Володимир Іванченко. У вільний від роботи на залізниці (в Чаплиному) час він усіляко допомагає дружині. Удвох вони свій будинок здатні за лічені години перетворити в майстерню з “цехами” випічки, сушки, покриття глазур'ю, малювання, насиченими неймовірно смачними запахами так, що тільки одна кімната (і то вимушено!) залишається для відпочинку та сну.

Олена Іванівна із задоволенням показала нам, газетярам, оті “цехи”, повні всіляких приладів, порошків, фарб, шоколаду, формочок, коробочок, пакетиків, найбільшу гордість серед яких у хазяйки викликають кухонний комбайн і 3D-принтер для нанесення малюнків на пряники.

– Захопившись виготовленням сувенірних, декоративних пряників, ми зіткнулися з проблемою їх розмальовування. Людям подобаються наші вироби. Але ж розмалювати один-два та навіть десяток одиниць випічки – це одне, а розмалювати кілька десятків – уже інше. Вручну робити – це дуже трудомісткий, дорогий і часозатратний процес. Багато дрібних, точних деталей треба вимальовувати довго ще й кожен шар глазурі сушити окремо. А тут, – із гордістю показувала пані Олена свій комп’ютерний комплекс, – усе легше.

За допомогою сучасної техніки ми навчилися відтворювати найтонші лінії і тони кольорової гами, адже готовий малюнок переноситься на пряник, як на фотопапір, з попереднім програмуванням – виставленням висоти і розміру готового виробу.

Цікаво, що Олена Іванченко застосовує для нанесення декоративних малюнків різну тематику, в тому числі тематичну святкову, дитячу, “розписну”. Доля звела її ще з однією жінкою: якось замовляла у Ольги Черьомушкіної, яка, між іншим, нещодавно розписувала перший храм православної церкви України в Маріуполі, футболки з петриківським розписом та й здружилися також.

Олена розповіла Ользі, що має принтер і може переносити на свої вироби її авторські орнаменти. Так і скооперувалися: петриківчанка передає нашій романчанці свої мальовки, а Олена друкує їх на пряниках. Потім жінки показують пряники в інтернеті і...

Ці солодкі й смачні вироби замовляють люди з усіх куточків України і навіть з Канади. Поки що цей щирий натуральний український продукт (не за рецептурою відомого тульського пряника!) з власним національним надбанням-орнаментом реалізується як “подарункове видання”. А може, його чекає велике майбутнє? В усякому разі, Олена Іванченко пишається тим, що стала причетною до примноження й поширення культурно-кулінарних надбань України.

– Бачили, я ще до того, як захопилася випіканням пряників, розмалювала візерунком, схожим на петриківський, господарське приміщення у дворі? А згодом і двері гаража прикрасила орнаментом, а це ще й місце колишньої грубки в хаті замаскувала. Гарно ж?
Подобається Олені Іванченко поєднувати різні види мистецтва. Вона живе цим. І захоплює, і дивує, і надихає такою своєю роботою до творчості інших.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Людмила ФЕДОРЕНКО.
Коментарі: