Мы в соцсетях
Усе почалося з обласної призовної комісії, на якій відбирали в окремі роди військ. А потім прибули офіцери-“покупці” для набору поповнення у свої частини. Хлопці між собою говорили, що команда 220-А – це Афганістан. Але новобранці не вірили, вважали, що це просто розмови. Так сталося, що Михайло потрапив саме у цю команду – 220-А, і незабаром зрозумів, що розмови про Афганістан – то правда.

Доки добиралися до попереднього місця служби, перебирав у пам’яті картини життя до армії. Народився у 1967 році, був у сім’ї єдиною дитиною, як потім виявилося, прийомним сином. Однак не помічав цього, бо мама й тато оточили його турботою і любов’ю, яку проявляли кожен по-своєму. Мама Лідія Іванівна опікала на кожному кроці, батько Василь Іванович був стриманим у своїх почуттях, намагався виховати сина справжнім чоловіком. Потім школа, навчання у ПТУ, друзі, дівчата. Ще вчувалися пісні та музика, які лунали на проводах в армію. У селі це – неабияка подія, й на проводи збиралися ледь не всі жителі.


День призову в армію пам’ятав чітко. Михайлові Коломойцю необхідно було з’явитися на призовний пункт 21 жовтня 1985 року. Країна переживала зміни, в усіх на слуху “перебудова”, “гласність”, “демократія”. Сподівалися й на зміни у зовнішній політиці, понад усе – на припинення війни в Афганістані. Але до цієї події залишалося ще довгих чотири роки, а служити треба було, і служити там, куди, як кажуть, направить Батьківщина. Михайлові випав Афганістан. І ніхто не зважав на те, що він – єдиний син у сім’ї.


Спочатку – військові навчання і підготовка до служби в умовах чужої країни. Через кілька місяців прибули на основне місце служби. Хоча постійного місця дислокації як такого не було, тому що служити довелося водієм у третій мотоманевровій групі (М-З), основним завданням якої була охорона і патрулювання радянсько-афганського кордону з території Північного Афганістану. Це була група швидкого реагування, яка надавала допомогу військовослужбовцям Радянської Армії і урядовим військам ДРА в разі диверсій і провокацій з боку озброєних банд моджахедів. Звичайно, що серед молодих воїнів були втрати. Важко було прощатися з товаришами, для яких служба закінчувалася так трагічно-достроково. Але всі розуміли, що війна є війна. Для чого вони тут, солдати особливо не задумувалися. Були впевнені, що виконують інтернаціональний обов’язок.


Замполіти в Радянській Армії були на своєму місці, вміли переконати і пояснити так, як цього вимагали обставини і час. Радили не писати рідним, що служать в Афганістані. Дехто все ж не утримувався, недвозначно натякав, якщо не батькам, то друзям. Михайло тримав правду в таємниці, не хотів завдавати зайвих переживань мамі, однак материнське серце відчувало, що сину служиться несолодко, та батько, як міг, заспокоював дружину, й вони відганяли від себе тривожні думки.


Усього їхня бойова одиниця налічувала до 300 солдатів-прикордонників. В основному хлопці були із Дніпропетровської, Черкаської, Одеської областей, а також Молдавії, Білорусії, Росії. Одного разу навіть зустрівся з земляками-покровчанами – солдатами-близнюками Миколою і Борисом Міхнами. Вони привозили боєприпаси. Вихідці з Узбекистану були перекладачами, бо часто доводилося спілкуватися з бійцями ДРА й місцевим населенням. Отак і пройшли довгих вісімнадцять місяців служби до довгожданого наказу про звільнення в запас. Але довелося ще служити два місяці, доки привезли “молодих” на зміну.


– Ви про мене нічого такого героїчного не пишіть, – попрохав Михайло на кінець розмови. – Служив, як і всі, виконував, як і всі, буденну роботу, крутив “баранку” і з нетерпінням чекав, коли повернуся додому.


Демобілізувався солдат 10 грудня 1987 року. Тоді ж відразу вручили посвідчення учасника бойових дій, і таємниця була розкрита. За участь у бойових діях нагороджений медаллю “За отличие в охране государственной границы”, ювілейною медаллю “70 лет Вооруженным Силам СССР”. Потім ще довго листувався з армійськими друзями із Полтави і Краснодара. Намагалися не згадувати про війну, більше писали про те, чим жили і як виживали у непрості дев’яності. Незабаром створили власні сім’ї, поступово зв’язок обірвався.


Тривалий час працював водієм у товаристві “Обрій”. Одружився, разом із дружиною Лілею Василівною виростили доньку і двох синів. Одному з них, Олександру, теж довелося взяти в руки зброю, захищаючи східні рубежі нашої української держави. Йому, як і батькові, випала доля виконувати свій військовий обов’язок у найбільш “гарячих” точках сучасної війни – Мар’їнці, Старогнатівці, Новотроїцькому. Ці місяці перебування сина в зоні АТО додали сивини на скроні батька, адже він не зі слів знає, що таке війна. Знає і щиро прагне, як і всі українці, щоб вона скоріше скінчилася, а сини тримали в руках не зброю, а маленькі долоньки довгожданих дітей.
Публiкацiя:  Наталія Кістріна
Автор:
Валентина Миленко,
с. Коломійці.
Коментарі: