Мы в соцсетях

Найкраща, найрідніша, найдорожча – матуся

Поделиться в Фейсбуке Рассказать Вконтакте Написать в Твиттер
  • 10-05-2019, 13:52
Що і коли не сталося б у житті, найдорожчим скарбом для нас завжди залишається мама. Вона сяє найяскравішою зіркою в дорозі, вона підставляє плече у хвилини спотикань, вона наділяє крилами для лету, вона стає міцною стіною нас захищаючи, вона пестить нас подихом вітру, кличе до батьківського порогу шелестом трав й невловимими звуками ніжної колискової. Таким справжнім родинним скарбом для нас також є мама – наша берегиня і наше спільне серце, центр нашої сім'ї.


І саме зараз, коли травень буяє пишним цвітом, коли наливається соками зелень, коли все посіяне активно проривається до світла і розвивається, їй, Ніні Степанівні Гавриш, виповнюється 85 років. Подивишся на неї – душа радіє. Адже вона радіє не просто самому життю, а всім нам, завжди готова приголубити, втішити, порадити, обігріти своєю любов'ю. Нас же в неї таки чималенько: п'ятеро доньок, дев'ятеро внуків, тринадцятеро правнуків. Ми її також дуже любимо і молимо Бога, аби Він беріг нашу маму для нас.

Вона гідна щасливого і довгого життя. Це зараз стало чомусь немодним мати багато дітей. А наша мама народилася в одному з мальовничих сіл на межі Запорізької та Дніпропетровської областей – в Красногорському, де багатодітність не була дивиною. Мамин тато (наш дідусь) загинув, коли в роки минулої війни фашисти відступали з села, а мамина мама (наша бабуся) так і залишилася до кінця своїх днів вдовою. Тяжко працювала, аби прогодувати нашу маму та її чотирьох братів і сестер. Але попри всі труднощі вижили, бо діти стали надійними, працелюбними помічниками.

До того ж, бабуся вміла добре куховарити, вона часто на весілля, хрестини, якісь ювілеї чи інші сільські свята пекла чудовий хліб, короваї, шишки, паски, пампушки, булки... Односельці за це поважали і щиро дякували.

Однак нашій мамі Ніні (та, напевно, як і більшості дітей того воєнного покоління) довелося працювати з юних років. Відразу після голодного 47-го, закінчивши всього чотири класи школи, вона в 14-річному віці змушена була іти в колгосп – спочатку пасла телят, а потім і корів доїла.

Вже будучи 18-річною дівчиною зустріла красеня Василя з сусіднього села. Він теж був з багатодітної родини і теж працював із малих літ. До того ж, у роки війни та після неї хлопець не лише свою сім'ю рятував від голоду тим, що ловив ховрахів (м'ясо!) і вимінював його на хліб, молоко, картоплю. Коли повертався з таких "походів", люди чекали на нього на краю села.

А коли Василь побачив худеньку, тонесеньку, як лозина, Ніну з довжелезною косою, що сягала колін, і такими глибокими, проникливими очима, закохався у неї до безтями. І дівчина покохала юнака. Через рік вони одружилися. А ще через рік (1954-й був посушливим і неврожайним) у них народилася донечка Люся. Доводилося багато працювати не тільки на фермі, а й удома – робили власноруч цеглу і будували собі житло. Та, як тільки перейшли жити в нову хату, тата забрали в армію, а турботи про маленьку хворобливу донечко, чимале домашнє господарство і город лягли на плечі мами. Зараз тільки дивуємося, як у неї сили на все вистачало! Бо, крім усього згаданого, вона (щоб швидше минали дні без чоловіка) заповнювала свої "вільні" хвилини рукоділлям: вишивала рушники або шила сукні та фартухи для односельців, пекла запашні пироги, навіть навчилася готувати цукерки.

Так і було ж для кого! Бо коли тато повернувся зі служби, молода сім'я щедро поповнилася дітками. Йому так хотілося сина, а доля все дарувала донечок: після Люсі народилася Світланка, згодом – Наталочка, а потім одна за одною – Аллуся й Іринка. П'ятеро дітей і всі дівчата! Однак мама з татом учили нас любити все і всіх, привчали до багатогранної сільської праці (самі ж у колгоспі трудилися ледь не день і ніч, а ми – більше вдома допомагали), прищеплювали почуття гордості і за родину, і за рідний край.

У 1972 році наша сім'я переїхала у Покровське, де батьки придбали житло на території колишнього колгоспу "Побєда". На місцевій свинофермі наша мама й трудилася аж до виходу на пенсію. Трудилася відповідально, самовіддано, за що має чимало нагород. І нас напучувала завжди: будь-яку справу треба робити з душею – так, щоб було приємно і собі, і тим хто поруч.

Мабуть, ми тому й виросли всі такі – на світ і на людей дивимося через призму маминої любові. Це ж вона, звісно, разом із татом виростила нас, вивела в люди, віддала заміж… Жаль, що батько трагічно загинув (який хороший мисливець був і затятий рибалка!), з яким мама пліч-о-пліч, душа-в-душу, в радощах і в горі прожила майже 55 років. А то б разом і цьому ювілею раділи…

…Пам'ятаєте слова Василя Симоненка: "Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати"? І це найважливіша істина – мама у нас одна. Ми свою любимо, як найцінніший скарб, бо вона – наша берегиня. Любіть і ви, люди, своїх матерів! Не забувайте про них, турбуйтеся про них, відвідуйте їх, допомагайте, цілуйте їхні натруджені руки, горніться до їхніх теплих грудей і кожним словом, кожною дією переконуйте їх, що вони вам потрібні, а життя – прекрасне. Бо мама – це, справді диво з див, це наше ВСЕ.

На головному фото: Ніна Степанівна з доньками.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Усі п'ять доньок
Н.С. ГАВРИШ.
Коментарі: