Мы в соцсетях
Начальник Коломійцівського відділення поштового зв’язку Наталія Петрівна Моїсеєнко дуже любить свою непросту й нелегку, але цікаву й таку необхідну роботу, бо постійне спілкування з людьми приносить їй не менше задоволення аніж виховання дітей.


Дорога до цього села завжди чимось викликає захоплення, а взимку та весною наче аж казкою пахне з усіх сторін: широкі степові простори і балка-пасок упоперек них поступово змінюють свої кольори від контрастної біло-чорної гами до яскравого різнобарв’я на фоні соковитої зелені. А ще загадковий ліс і ялинове лапате узбіччя, акуратні садиби і привітні посмішки коломійчан... Створюється враження, ніби й справді потрапляєш в інший світ, де немає ні політичного, ні фізичного бруду.

І в самому центрі отієї сільської краси в одній із будівель заховалося скромне приміщення Коломійцівського відділення Укрпошти. Невеличка кімнатка увібрала в себе все, що використовується в роботі, хоча першим запитанням виникає саме: “Як тут можна стільки всього розмістити, коли й повернутися, здається, ніяк?”.


– Та, нічого, все нормально, – посміхається завідуюча відділенням Н.П. Моїсеєнко. – Нам вистачає місця і для себе, і для відвідувачів, і для, так би мовити, робочих матеріалів. Хоча й тіснувато, але затишно і тепло в будь-яку погоду.


До речі, про погоду. Насправді ми зустрічалися ще коли було холодно. Але Наталія Петрівна сама собою випромінює стільки доброти і сонця, її привітна усмішка така щира, а слова такі життєдайні, що захотілося притримати розповідь про цю жінку до часу, коли все наливається силою й цвітом, – аби й вона сильнішала, наповнювалася енергією, почувала себе квіткою в морі квітів.


– Зараз стільки негативу навколо, – зауважувала тоді співрозмовниця, – що диву дивуєшся, як ми витримуємо все. Та й зміни, що відбува-ються в різних галузях життя не завжди правильні, не завжди корисні, в тому числі й в Укрпошти далеко не все гладенько. І ми могли би плакати й скаржитися. Але що це дасть, крім чергових розчарувань чи зіпсованих нервів? Отож посміхаємося людям і спонукаємо їх так само робити. Позитивне перезавантаження допомагає залишатися оптимістами!


Хоча... переживань також вистачає. Он про те, що сільські представництва поштового зв’язку будуть закривати, скорочувати, скільки говорили. Хвилювалися і працівники відділення, і мешканці сіл, яким надає послуги Коломійцівське ВПЗ. Але на сьогодні це одне з тих сільських відділень, які працюють ще три рази на тиждень (у вівторок, четвер і суботу) і за яке люди стоять горою. Бо як тільки пішли оті песимістичні розмови, населення активніше стало і передплату на газети та журнали робити, і супутні товари купувати, щоб ніхто прискіпатися не міг за недостатнє користування місцевою поштою.


– “Нас мало, та ми в тільняшках” – є така приказка. Це точно про нас, – знову посміхалася Наталія Петрівна. – Бо якщо в інших (більших) відділеннях у зв’язку з останніми реформами, змінами тощо трапляється чимала плинність кадрів, то нам таке не загрожує. Нас – усього двоє, і ми терплячі. Єдина листоноша (Ірина Колісник) – моя і права, і ліва рука. А людям ми завжди раді. Вони ж ідуть сюди не тільки щоб листа відправити (та хто їх зараз пише?), а й просто поділитися думками, поговорити, себе “на людях вигуляти”. Ми вислуховуємо кожного, даємо якщо треба поради, заспокоюємо. Коротше кажучи, “підпрацьовуємо” ще й психологами. Правда, тільки на голому ентузіазмі, – як і пошту часто розвожу на власній машині. Але то таке, головне, щоб люди були задоволені. Хто ж їх обслуговуватиме, хто газети та пенсії розноситиме, якщо ще й пошти, не дай Бог, не буде? Адже село – не місто, тут варіантів – практично нуль. Житиме пошта – житиме й село.


Я слухала і думала: як же вона права! Завідуюча відділенням і листоноша отримують аж... 1,4 ставки на двох. А виконують такий обсяг роботи, що не позаздриш. Ще й віддані тій роботі, наче рідній дитині. При цьому немісцеві завжди дивуються, коли дізнаються, що Наталія Петрівна за освітою – педагог, яка могла б повернутися в школу чи дитсадок і там ощасливлювати дітей своїми обізнаністю, тактом, доброзичливістю, осяйністю. Але так сталося, що вийшовши “на прохання допомогти” один раз, вона так і залишилася в поштовій галузі. Спочатку розносила кореспонденцію в Коломійцях і Тихому (в Олексіївці тоді було ще власне ВПЗ), потім колись підмінила начальника відділення, потім Н.П. Моїсеєнко саму призначили на цю посаду.


І ось уже 20 років жінка не зраджує несподіваній у своєму житті професії. Хоча, чому несподіваній? Адже і мама, і брат у неї працювали на пошті, і вона сама допомагала мамі. Та коли брат загинув від удару електростумом (її родина жила тоді в Копанях на Васильківщині, пронісся смерч, обірвав дроти, а він хотів їх прибрати, щоб люди горя не зазнали), якось намріяла собі іншу професію. Та життя – цікава штука. Якщо судилося долею щось, то доля та наздожене будь-де. От і Наталію наздогнала аж в Коломійцях, куди ще в 1988 році батько (газифікацією займався) переїхав із родиною на запрошення тодішнього керівника А.Д. Пучки.


Можна багато розповідати про життєві шляхи цієї жінки. Але те, що її в Коломійцях люблять і поважають, – факт незаперечний. І сини обидва працюють тут же, у ТОВ “Обрій” – Євген водієм, а Артем – електрогазозварювальником. Любить Наталія Петрівна усіх – дітей, невісток, онуків, сусідів, односельців... Каже, що діти – то її серце, поруч із ними спокійно і комфортно, як і з людьми, котрі прагнуть не тільки від тебе розуміння, а й самі щось гарне навзамін дають. Прямолінійна, правдолюбна, відверта, вона мріє бачити всіх щасливими. І сама показує приклад, у всякому разі, ходить завжди з гордо піднятою головою і з сонячною посмішкою на вустах.
Публiкацiя:  Наталія Кістріна
Автор:
Людмила ФЕДОРЕНКО.
Коментарі: