Мы в соцсетях
Олена Павлівна Корнієнко працює у Покровській дитячій музичній школі з 1989 року. За цей час навчила грі на фортепіано сотні учнів та переспівала разом із ними тисячі пісень. Вона вчила і вчить їх любити музику, ставить голоси, розвиває дитячі таланти.


Я познайомилася з Оленою Павлівною декілька років тому на засіданні клубу любителів романсів. На засідання збиралися люди, яким не байдужі музика, поезія, котрим подобається співати. Засідання проходили в районній бібліотеці, спілкування було надзвичайно цікавим, співали пісні, читали вірші, бібліотекарі кожне засідання клубу присвячували якійсь події чи видатній людині. Олена Павлівна на тих засіданнях була завжди в центрі уваги – акомпанувала на фортепіано, співала, а пізніше в неформальній обстановці могла розказати дотепний анекдот. Словом, була душею нашого колективу.

Познайомившись з нею ближче, зрозуміла наскільки це багатогранна, неординарна і навіть дещо ексцентрична особистість. Вона, як кажуть, живе на повну силу, не боїться говорити те, що думає, чинити якісь дивацтва, вміє глибоко любити і так само ненавидіти. Тобто, не обмежує себе загальноприйнятими нормами. Її стиль життя більше підходить до життя у волелюбній Америці або Європі, де все демократично і без зайвого пафосу.

Запитала в Олени Павлівни – чому вона обрала професію музиканта? Жінка відповіла так:

– Скільки себе пам’ятаю, я завжди співала. Ще зовсім маленькою весь час щось мугикала собі під ніс. Тож коли мені виповнилося сім років, батьки відвели мене в музичну школу, де я почала навчатися по класу віолончелі. Відвідувала музичну школу залюбки. Після восьмого класу вирішила вступати в музичне училище у рідному місті Запоріжжі, де жила зі своєю родиною. Та мріяла вчитися в Москві. Ніщо не завадило мені здійснити свою мрію. Після першого курсу училища поїхала в Москву і вступила там до музичного училища на клас віолончелі знову ж таки на перший курс. В училищі навчалася п’ять років, паралельно навчаючись ще й на теоретичному відділенні. І мріяла продовжити навчання далі, здобути вищу музичну освіту.

А оскільки у жінки були не лише амбіції, а й притаманні їй наполегливість та працелюбство, то після закінчення училища Олена вступила до Московського державного музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних на теоретичний факультет. Щоправда, через рік кинула інститут, зрозумівши, що теорія – то не її.

Влаштувалася працювати в музичну школу у невеличкому містечку під Москвою. Але точно знала, що її час ще настане. І він настав.
Одного разу подруга, яка жила в сусідньому місті, запросила Олену на концерт. Виступав вокальний ансамбль “Тоніка” під керівництвом Дмитра Огороднова. Під час концерту Олена дізналася, що Огороднов відкрив у місті Гатчина, що під Ленінградом, школу, де навчає постановці дитячих голосів. Увесь концерт Олену трясло, наче в лихоманці, вона зрозуміла, що понад усе на світі хоче навчатися й працювати у цій школі. Після концерту наважилася підійти до Огороднова і попросила взяти її у школу.

– Де ви будете жити, при школі гуртожитку немає, і де будете працювати? – запитав педагог, і це була майже відмова.

– Не переймайтеся, я все влаштую, і з житлом, і з роботою, – запевнила його жінка.

– Ну добре, приїжджайте, подивимося, на що ви здатні, – погодився Огороднов.

І через кілька днів Олена була вже в Гатчиній. Влаштувалася на роботу у школу, де й викладала постановку голосу дітей за методикою Огороднова, і навчалася у його школі. А через два роки вступила до Ленінградського інституту культури ім. Крупської на факультет “Академічний хор”. Закінчивши інститут, працювала три роки хормейстером народного ансамблю пісні і танцю “Росіяна” у Калінінграді.

Здається, Олена досягла всього, про що мріяла. Робота їй подобалася, життя вирувало. Та у Запоріжжі залишилися батьки, які сумували за донькою і кликали її додому. І зрештою вона здалася на їхні вмовляння, повернулася додому.

У Запоріжжі вакансій педагогів у музичних школах не було, тож жінці довелося влаштуватися в середню школу вчителем музики. А вона ж хотіла працювати з обдарованими дітьми, розкривати їхні здібності, навчати всьому, що вміла і знала сама.

Якось подруга, яка жила у Вишневому, запросила Лєну в гості. Жінка була вперше на Покровщині, і відразу закохалася у селище.

– Я хочу тут жити, – сказала подрузі. Наступного дня пішла у відділ культури запитати чи немає вакансії у Покровській дитячій музичній школі. Завідуючий відділом освіти направив її до директора ДМШ Л.С. Мицик. Людмила Сергіївна завжди підтримувала молодих, перспективних учителів, тож з радістю взяла Олену Павлівну на роботу.

– І не пошкодувала про це. Олена Павлівна – прекрасний фахівець, талановита піаністка, талановитий хормейстер. Вона виховала і дала дорогу багатьом обдарованим дітям, – говорить Л.С. Мицик.

Нещодавно О.П. Корнієнко відсвяткувала свій семидесятирічний ювілей. Запитала, чи відчуває вона свій вік. На що жінка відповіла:
– Мої учні не дають мені старіти, я бачу щодня їхні натхненні обличчя і сама наче молодію. Одна біда – здоров’я підводить.Та я – оптимістка, тож вірю, що все буде добре. У свої учнях відчуваю своє продовження, а значить, не дарма живу на цьому світі...
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Наталія ДІДОВИЧ.
Коментарі: