Мы в соцсетях
Зараз багато хто розповідає про своїх рідних, долі яких чорним крилом торкнулася давно минула Друга світова війна. 75 років у вимірі історичному, здається, й не дуже багато, а от у людському – це чимало: повноцінний життєвий шлях однієї людини, діти, внуки, правнуки, тобто народження і життя чотирьох поколінь.

Та чи думали про те, що втрачають навіки, наші предки, які гинули на фронтах “Великої Вітчизняної”? І чи замислювалися про цінність життя ті, хто безоглядно ризикував ним заради звільнення рідних земель від чужинських загарбників? Навряд. Бо й ніколи було їм про це думати. Не давали, кидали в бій.

Я був ще дитиною, коли батько розповідав про війну. Тоді якось не надавав особливого значення всьому, що він казав, не вдумувався. Адже тоді держава нас виховувала не для того, щоб слухати якісь спогади, а для того, щоб ми будували “світле майбутнє”. Тільки ставши дорослим багато зрозумів і переосмислив.

Мій тато Микола Гнатович Никипілий прожив 60 років. Невиліковна хвороба здолала його, тому зарано помер. Але я пишаюся ним і внукам про нього розказуватиму, адже цілих 40 років після війни, живучи в с. Радісне, він відпрацював спочатку в колгоспі “Комуніст”, а потім у “Леніна”. Трудився так само самовіддано, як і боровся проти німецько-фашистських окупантів.

Народився він у 1925 році в с. Андрусівка неподалік Гайчура. Цього села вже й на карті немає, але звідти його, 18-річного, після звільнення наших територій через Гуляйпільський військкомат призвали на фронт. Не кажу в армію, бо підготовку, яку має пройти справжній боєць, він не проходив, як і багато інших, кого не мобілізували раніше і хто вимушений був залишатися вдома у час війни.

Та тільки чим керувалося командування радянської держави і фронтів, що навіть дітей, котрі перебували й підростали в період окупації, по суті зараховували до зрадників і посилали на фронт у складі штрафбатів, зокрема чорносвиточників, яких використовували під час атак і проривів як кулеметне м’ясо?

Батько розповідав, що навчання як такого не було. Неперевдягнених, неозброєних (видавали по одній гвинтівці з патронами на... п’ять чоловік), їх одразу погнали на передову – до річки Молочної поблизу Токмака. Саме тоді частини армійських з’єднань ішли з Красноармійська через Покровщину і Гуляйполе на Мелітополь, намагаючись прорвати німецьку лінію оборони, що отримала назву “Пантера – Вотан”, аби просунутися далі, до Криму.

Майже цілий місяць тривали бої за Мелітополь. Скільки там наших співвітчизників (і земляків у тому числі) полягло! Самовпевненість і необгрунтований оптимізм командування під керівництвом генерала Толбухіна обійшлися в тисячі “за просто так” обірваних життів. Зокрема на підступах до гітлерівських позицій полягло сім штрафних батальйонів, серед яких був і жіночий, в тому числі сформовані з жителів недавно звільнених територій.

Батько казав, що з їхнього батальйону після бою на одній із висот живими залишилося всього 10 відсотків “бійців”, інші 90% полягли під нищівним кулеметним вогнем.

Якось так трапилося, що за людьми і там, на фронті, слідкували працівники СМЕРШу. От і командира отих 10% живих контррозвідка забрала й... закрила в якомусь приміщенні.

А тоді налетіли “Юнкерси”... Після бомбування хлопець потрапив у полон до ворога. Разом з іншими полоненими його відправляли на Запоріжжя, а потім – у Німеччину.

Але він уперто тікав. І друга втеча з купкою інших хлопців (із поїзда) виявилася вдалою. Переховувався деякий час у очеретах на Хортиці. А коли випала нагода, приєднався до однієї з частин наступаючої Червоної армії. Був кулеметником. Визволяв Крим. Отримав кулю від снайпера в руку. Мав чимало нагород. Я усі й не пам’ятаю які. Але орден Великої Вітчизняної війни II ступеня наша сім’я зберігає і досі як дорогу родинну реліквію.

І от що я думаю. За звільнення Мелітополя 87 солдатам і офіцерам було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. А як же всі інші? Адже той великий прорив гітлерівської оборони був досягнутий ціною тисяч життів: проти 200603 озброєних до зубів солдатів противника у голому степу радянське командування виставило тоді 311346 бійців і офіцерів, що суперечить самій військовій науці. Зведені втрати саме по Мелітопольській операції ще вимагають уточнення, але відомо, що за період з 26 вересня по 20 грудня 1943 року наші війська цього фронту втратили понад 280 тисяч чоловік як убитими, так і пораненими та зниклими безвісти.

Багато з тих, хто штурмував протитанкові рови, наповнюючи їх своїми тілами, хто падав, скошений кулями або розірваний снарядами, досі не віднайдені, необліковані й не захоронені як слід. Моєму татові, Миколі Гнатовичу Никипілому, одному з отих 10%, які вижили в боях під Токмаком, цей факт, свідком якого його зробила воєнна доля, болів до останнього його подиху.

75 років минуло після вікопомного Дня Перемоги над нацизмом. А крапку в багатьох історичних даних про ту війну досі так і не поставлено. Зате інша сьомий рік уже триває...

На головному знімку: Микола Гнатович Никипілий (стоїть у центрі) на відпочинку в Сочі.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Микола НИКИПІЛИЙ,
смт Покровське.
Коментарі: