Мы в соцсетях
Доброго дня, шановна редакціє “Покровського краю”! Відданих читачів і процвітання вашій газеті в новому році!

Звертаюся до вас із надією, що надрукуєте і мій допис, бо знаю, що ваш районний часопис люди читають від “а” до “я”. А я, уродженка села Іванівка з сусідньої з вами Межівщини, збираю спогади, пишу вірші та оповідання про босоноге післявоєнне дитинство про і для своїх земляків.

Багато випадків з давністю прожитих років не стираються з нашої пам’яті, а прослідковуються в яскравих фарбах. Я вже немолода жінка, але, слава Богу, пам’ять залишилася чіпкою, до чого не торкнися.

Пам’ять... Відкриваючи шафу, де зберігаються сукні з минулого, в кожній із них я вбачаю і згадую юні роки, особливі дати. В голубій виходила заміж (на білу не було грошей), обручок не мали. Просто, взявшись за руки, ввійшли в “загс” і “розписались”. З якою заздрістю я тоді дивилася на наречених. Фата, біле плаття, білі туфлі...

Дорогі серцю спогади пов’язані з кожною сукнею. Всі вони 44-46 розміру (за радянськими мірками), і я в них давно не влізаю. Та зберігаю їх – як свідків моєї юності! Тим паче мода повертається, росте внучка, колись вона відкриє “бабусину скриню” – і розсекретить мою молодість.

Пам’ять... Дістаю альбом з фотографіями. В них – і сльози, і радощі. В них – повернення в дитинство: мама, тато, сестри... Плачу... Ось мама, одягнута в кофтинку і в спідницю-“тетянку”, у дворі прополює грядки. Хто дав таку назву спідниці, призібраній у густу м’яку складку на поясі, не знаю. Може, якась швачка? Але ту одежину було легко шити. І в ті часи жінки шили самі, руками, переважно зимовими вечорами при 12-лінійному каганці. Адже влітку часу не було зовсім, його забирали робота в колгоспі і вдома, господарство, діти.

Перегортаю в альбомі сторінку за сторінкою і вживаюся заново в той далекий час – післявоєнний, босоногий, голодний, але такий щасливий, бо поруч завжди – мама! Незабутнє у нас дитинство.

Пам’ять... Хата біла. У дворі квіти – улюблена мамина матіола з ніжним ароматом, що приваблює всю вулицю. Любисток, м’ята. На вікнах – білі фіранки і розкішні червоноквіткові калачики-герані. Колодязь зі скрипучою “крутілкою”. І поруч – висока “до неба” тополя! На тополі – лелече гніздо, якому, здається, років сто. Скільки радості приносило спостереження за прильотом цих величних птахів, а потім за зростанням і курликанням їхніх дитинчат. Коли вони відлітали в теплі краї, сумували і діти, й дорослі. А в гніздо, їхній рідний дім, що чекав на повернення господарів, навіть горобці не селилися в зимовий холод. Біля воріт – великий кущ бузку з розкішними пахучими гронами-квітами. У дворі – рудий пес Кнопка, якого тато, повертаючись із війни, знайшов десь у кущах.

Не стираються з пам’яті спогади


Пам’ять... Минули роки. Давно немає серед живих тата, мами, сестер. Коли я приїжджаю в поминальні дні в село, то обов’язково ходжу туди, де був рідний двір і дім, де я народилася й виросла, де минуло моє дитинство. І схиляю голову перед цією святою землею...

Бо немає там вже хати – тільки бугорчик із глини залишився. А кущ бузку, посаджений сестрою Варею біля воріт, досі живе. Під кущем стоїть мисочка для бездомного собачати, яке тільки погавкує на перехожих, видно, даючи знати, що саме воно тут господар. Колодязь із поржавілим ланцюгом та зграєю горобців, котрі облюбували зруб як власний дім. Тополю хтось знищив, залишивши стовбур у півтора метра, видно, так зручно було пиляти. Але навколо того стовбура уже ростуть три нові пагінці.

Але куди поділися журавлі? Куди? Адже тут було їхнє родове гніздо – батьківщина для багатьох поколінь птахів. Мені розповіла молода сусідка, чия хата стоїть через дорогу навпроти “нашого двору”, що кожної весни над тим місцем, де росла тополя, кружляють лелеки, покурличуть-покурличуть і кудись відлітають. Це вже 60-те потомство отих самих журавлів мого дитинства. Мабуть, пам’ять про батьківщину у птахів, як і в людей, передається спадково з покоління в покоління. А може, ці птахи – і не птахи зовсім, а людські душі?

Пам’ять... Хай ніколи, дорогі мої земляки, вона не залишає вас.

ПРОСИЛА МАМА...

У попередньому дописі я поділилася власними спогадами про дещо з того, що дісталося в долю нашому поколінню, назавжди залишивши в душах любов і біль, надію і тривогу. А що ж пережили наші матері в роки Великої Вітчизняної (Другої світової) війни? І що відчувають зараз старики, мами, діти в Донецькій та Луганській областях? Вбережи, Господи, всіх нас від такого “добра”.

Діти мої вже давно стали “дідами”, їх у мене двоє. Я – бабуся п’яти внуків і одного правнука. Живуть усі далеко, як тепер кажуть, за кордоном. Телефонуємо одне одному. Вітаємо з днями народження та святами. Допомагають мені матеріально. Всі – в роботі і в турботах про себе та власні сім’ї. Я на них не ображаюся. Сама була такою. Але! Все-таки у грудях ні-ні та й заколе щось, заниє, заболить... Дякувати, придумали “Корвалмент” – допомагає, еге ж?! А повіриш у такий біль, тільки коли на собі його випробуєш. І згадується тоді минуле, згадується...

...Приїду, було, до мами на деньочок, а до батьківської хати – 160 км, та ще 25 км (“попуткою”, бо нічим іншим не доберешся). Мама просить: “Погостюй, донечко, ще хоч день!” А я відхрещуюсь: “Не можу, бо дітей залишила з батьком. А що як він не справиться? В ясла ж треба і в школу”. Мама проводжає на “попутку” (тоді це були, як правило, вантажівки), а чекати доводиться довго – годинами. Якщо поталанить, то мене беруть в кабіну, а ні – доводилося їхати в кузові. День минав у поїздці до мами, а день – у поїздці від мами. Мама стоїть край дороги, махає навздогін однією рукою, а другою, взявши куточок хустини, сльози витирає. Стоїть, аж поки машина не зникне за поворотом.

Усвідомлюю тепер і прохання мами залишитися ще, і її сльози. Як же боляче жити в такі роки на самоті! Та й реальність така, що сьогодні на “дітей війни” минулої дехто дивиться зі зневагою, реагують з грубощами. Ми для таких людей – старики, які віджили своє і які вже й на привітання (хоча б “доброго дня”) не заслуговують. Діти на рідних мам і бабусь голос підвищують. Можуть і облаяти, “послати далеко”.

Я не про всіх це кажу, ні. Трапляється, що навіть місцем у транспорті можуть поступитися. Але в цілому це ніби покоління з іншої планети. А я чула в одній з передач, що є такі люди – масаї, їх недавно відкрили-виявили десь в Африці. То – найвільніші люди на планеті, які не називають осіб похилого віку старими, а називають “людьми золотого віку” або “людьми осіннього щастя”, поважають мудрість і життєвий досвід найстарших, шанують Матір як Святиню. Але ж ми також хочемо і можемо своєю мудрістю ділитися або давати слушні поради!

Зимовими довгими вечорами в самотині, сумуючи, відкриваю альбом і передивляюся фотографії друзів, дітей, внуків. Знімки моїх батьків і сестер уже пожовкли від часу, тому я понесла їх в ательє, щоб обновили і перенесли на диск. Може, потомки захочуть колись передивитися мій фотоархів? А як ви, люди, зберігаєте давні родинні знімки? Чи вам це не цікаво?

Усвідомлення того, що й мені вже недалеко до “горизонту” є, а мама завжди – перед очима: трудяжечка, добра, турботлива, в блузці з тканини в голубий горошок, з білою хустиною на голові... Бережу як найціннішу пам’ять стільки років і мамину дерев’яну ложку, розписану невідомим художником, і старовинну ікону Божої Матері, якою благословили до шлюбу мою маму її батьки ще в тривожному 1936-му...

Чомусь у найважчі хвилини всі скрикують: “Ой, мамочко, допоможи!” І в народі говорять: “Помер батько – горе-то яке!” Але коли помирає ненька, то кажуть: “Не стало матері – діти сиротами залишилися”. Правдиві спостереження.



Та хто замислюється над тим, що люди старшого покоління теж можуть почуватися сиротами, а то й нікому не потрібними? Я часто зустрічаю бабусь біля магазинів, на базарах, у людних місцях – з кухликом чи баночкою в руках вони просять допомоги. Не думаю про те, що вони можуть бути, наприклад, моїми ровесниками, натомість в уяві вимальовується інша картина: якби, не дай Бог, тут стояла моя мама?! Ні-ні! І кладу прямо в руку хоча б дві-три гривні, бо в посудину класти якось самій дуже боляче.

Бережіть своїх матерів, відвідуйте їх, цінуйте, не залишайте на старість самих!
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Любов КАЧЕНЮК
(СОЛОДОВНИК),
м. Дніпро.
Коментарі: