Мы в соцсетях
Шановна редакціє!

Звертається до вас ваша давня дописувачка. Повірте, хоч я вже далеко немолода та ще й хвора людина, говорити хочеться більше про приємне, ніж про сумне: згадувати хороших людей і хороші вчинки, писати про те, що душі дороге і ділитися спогадами з людьми. Ось і зараз заговорила до вас, мов до друзів, а на очі навертаються сльози...

Але цього разу я хочу розказати не про минуле рідного села – Новоолександрівки, а про свою маму Марію Іванівну Олійник, яка працювала акушеркою у нашому Новоолександрівському ФАПі.

Такий час був, що в післявоєнні роки їй доводилося приймати пологи у багатьох жінок удома. Робила це професійно, з любов’ю до людей і до професії. Тому її часто брали кумою, а дівчаткам давали її ім’я – як тоді ласкаво називали, Маня.

Нелегким, але цікавим було все життя мами, наповнене випадками, про які можна цілі повісті писати. От, наприклад, десь у 1948 році (я тоді була ще малою, а мама – молодою, бо мала всього 28 років) сталася водночас і кумедна, і відповідальна, і хвилююча подія.

Мама пізніше мені розповідала, що на ті роки народжувати дітей удома вже заборонили на рівні держави. Та в однієї жінки з Новоолександрівки проти ночі почалися перейми, її треба було доставити в лікарню. Доріг із твердим покриттям ще не було, а саме пройшли великі дощі, було дуже грязько.

Вирішили везти породіллю трактором, причепивши до нього бричку й накидавши на неї соломи. Вирішили їхати навпростець, через балки, бо так ближче – всього десь кілометрів десять. Та при виїзді на крутому підйомі, бричка... відчепилася, а тракторист цього не помітив і поїхав далі.

Надворі темно, хоч в око стрельни. Йде дощ. А пологи вже почалися. Мама, звісно, не розгубилася, бо везла з собою в сумці усе необхідне для такого екстреного випадку. Новонароджене дитятко якось удвох зігріли, сиділи мокрі й виснажені. А тракторист побачив, що чогось не вистачає, аж коли під’їжджав до річки, до ще дерев’яного мосту. Довелося повертатися по “пасажирів”, але породіллю таки доправили до пологового будинку.

Ось такими були більшість буднів сільських акушерів у перші післявоєнні роки минулого століття. Хіба з сьогоднішніми зрівняються? І я пишаюся тим, що саме моя мама у важкі для країни роки уміла допомагати жінкам народжувати нащадків і робила це професійно за будь-яких обставин, не вимагаючи ні плати, ні нагород.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Євгенія КОВАЛЕНКО,
с. Олександрівка.
Коментарі: