Мы в соцсетях
Ася мружила очі проти сонечка і вдивлялася в зміну пейзажів за брудним вікном електрички. Руді кучері зливою розсипались по її плечах...

Ми їздимо в село мого дитинства раз на рік, найчастіше – коли я у відпустці. Нас там ніхто не чекає, але ми все одно їздимо. Хоча, чому ж не чекає? Наш старий будинок, хоч не такий гарний і впорядкований, як колись,та все ж цілком придатний для того, щоб Ася із задоволенням відпочила й хоч недовго подихала свіжим сільським повітрям. А в садку кожного року родять черешні. Ті самі...

...Він любив ось так трішечки схиляти голову, примружувати мрійливо очі й дивитися на мене. А я що? Того вечора я стояла в коротенькій кремпліновій спідничці, легенькій кофтинці і соромилася всього. Соромилася і дорослого погляду його проникливих очей, і своєї рудої спід-нички, з-під якої стирчали гострі колінця. Мені скоро шістнадцять, а вони – досі гострі, і вся я здаюся сама собі якоюсь цибатою чаплею. А Льоньці хоч би що, посміхається собі й простягає два квитки в кіно:
– Сьогодні індійський фільм про кохання, – каже. Еге ж, про кохання...

Льоньці вже скоро двадцять. У нього руді кучері до плечей, кирпатий ніс із дівочими веснянками, і коли він схиляється до мене, то ті кучері торкаються моїх щік. Я сором’язливо осмикую спідницю й невпевнено відповідаю:
– Спитаюсь у мами, чи пустять.

Він посміхається й жартома торкається пальцем кінчика мого носа, каже:
– До вечора! – І їде. А я залишаюсь наодинці зі своєю розгубленістю та двома квитками в руках.

Ох, це перше дівоче почуття! Воно завжди таке невпевнене, таке тендітне, мов квіточка. Я тримала ту квіточку в худеньких долонях, у своєму юному дівочому серці, як кришталеву чашу, боячись розбити. А дарма. Бо тоді ще не знала, що Льонька візьме в свої міцні руки ту чашу нашого кохання і з роками розхлюпає її серед далеких Північних снігів.

А почалося все з літньої поїздки в сусіднє село у сад по черешні. Сільська молодь та підлітки, як завжди, зібрались їхати туди велосипедами. На той час велосипед був чи не єдиним видом транспорту для нас.

Зазвичай, хлопці садовили дівчат на рами та й катали аж до саду. Мені випало їхати з Льонькою. Дорогою він щось весело розповідав і сміявся, а в саду нарвав пригорщу солодких ягід для мене. І вже не жартував, дивився в очі і схиляв свою кучеряву голову:
– Рости швидше, одружуся з тобою. – І я росла. А він чекав, як ото показували в кіно у нашому сільському клубі.

Ми їли разом стиглі й не дуже черешні та яблука, слухали музику, ходили в кіно. А коли я стала дорослішою, то пробували терпкий “Портвейн” і співали пісень разом з усіма ровесниками біля великого багаття, поблизу того ж таки саду. І Льоньчині очі горіли таким самим гарячим вогнем, а його перший поцілунок мені здався терпкувато-солодким, як оте вино.

У нас не було гучного весілля, на якому гуляло б усе село. І прощалися ми під черешнею в моєму саду. Він тримав у долонях стиглі червонобокі ягоди й пригощав ними мене. А смак у них того вечора чомусь також був терпким, навіть гіркуватим.

Я саме закінчила школу й збиралася вступити до вишу, а Льонька їхав кудись на Північ, де серед великих снігів і лютих морозів на нього чекала пристойна зарплатня. Мабуть, я вже тоді відчула холоднечу, бо очі мої боляче пекли, а з них капали зрадницькі сльози. Було водночас і холодно, й жарко від дихання Льоньки і гарячих, зовсім не північних поцілунків.

А далі... Помчав його потяг у невідомі мені сніги та холоди. Листи від коханого приходили все рідше і рідше. До вишу я того року так і не поступила. Бо в моє життя увірвалася маленька кучерява рудоволоса Аська – навчання на певний час довелося відкласти.

...Зараз ми з нею живемо у великій квартирі в центрі міста. Улітку ж неодмінно їдемо в село, де на нас все-таки досі чекає старий батьківський будинок із не менш старим садом, у якому, як і раніше, щедро родять черешні. Ті самі...
Публiкацiя:  Наталія Кістріна
Автор:
Ядвіга СОНЯЧНА.
Коментарі: