Мы в соцсетях
На кургані ворон карка,
погляда на схід.
На могилі жінка плаче,
поруч стоїть дід.

Не старий він, то посивів
раніш за роки:
на війні його два сини,
бо – чоловіки.

Із кургану ворон чорний
довкруг погляда.
На могилі мати плаче,
батько – вигляда

того сина, що залишивсь
в окопах сирих.
Аби ж світ прийшов до тями,
од війни затих!

В тих окопах незатишно,
там – війна і смерть,
війна справжня, кулі, міни...
Це – не інтернет:

очі в очі стоїть ворог
і щомить стріля,
несе смерть не тільки зблизька,
навіть іздаля.

Сидить ворон, сидить карка,
не хоче летіть.
Знає він, що його землю
хтось та захистить.

Дорога додому (Сивий птах). Микола РІЗНИЧЕНКО.


З висоти далеко бачить,
чекає весни,
аби сили відновили
доньки і сини

отих батьків, що там плачуть,
де свіжа земля.
Але кулі знов літають –
ворог, знай, стріля,

не дає перепочину,
ніби вже сказивсь.
...Притих ворон на хвилину –
сльозою вдавивсь.

Вже не каркає й не плаче,
думкою блага,
Знає, тяжко в тих окопах,
що в степу, в снігах.

Але якщо їх залишить
хоч на одну мить,
хто тоді від долі злої
рідних захистить?

...Плаче мати, стогне батько
(жаль же як синів!).
Тато сам, немовби сокіл,
в бій би полетів –

аби жили сини й дочки,
не падали з ніг
і онуків щоби везли
на спільний поріг.

...Сидить ворон, сидить старий,
поринув в думки:
коли люди схаменуться
й день прийде такий:

зранку сонце тепле зійде,
всміхнуться батьки,
їхні діти усі поруч
і – мир навіки?

Сидить ворон, уже сивий,
пораду дає:
“Бідний той, хто не боронить,
а так віддає

свою землю й свою долю.
Ви сильні тоді,
коли, мов кулак, єдині
в усякій біді”.

...Йде дорогою прямою
до батьків їх син.
...Злетів ворон, злетів чорний
аж у неба синь,

і що птаха він – не доля,
лиш тепер згадав,
та, що мав у своїм серці,
людям вже сказав.


Микола РІЗНИЧЕНКО.

* * *

Згадка про війну в Афганістані

Над хатою сичі кричать –
новина сумна.
На могилі плаче мати –
сина вже нема.

Наздогнала його куля,
облетівши світ,
і забрала життя юне
в вісімнадцять літ.

Нема його й не поверне
ніхто з тих країв.
Чим він жив, про що він думав,
коли смерть зустрів?

...А навколо чужі гори,
макові поля,
на дорогах – міни. Горе.
Чужа то земля.

Тож кого ми визволяли,
втративши життя?
Віддали здоров’я, юність,
все – без вороття.

В рідний дім тягнулись труни
і “чорний тюльпан”:
Того звали Василечко,
а того – Іван.

Навпіл рвались в рідних душі,
побратим – в сльозах.
І... просте нерозуміння:
“За що?” – ув очах.

Та найбільш батькам то горе,
у серцях – зима.
Комусь “зірки” – на погони,
а синів – нема.

Так, безславно закінчилась
безславна війна,
а народ за чиюсь дурість
заплатив сповна.



Час іде, всі забувають,
що таке й було.
Й добре, як синів згадає
з рідними село.

Та згадає ж тих, хто вижив,
а про все... змовчить.
Час пройшов, він же лікує, –
В снах вже й не кричіть!

Не самі туди просились –
Була така влада.
А всі були Герої –
Маєм честь віддати.


Микола РІЗНИЧЕНКО.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Коментарі: