Мы в соцсетях
Оповідання


Матуся білили хату. Так уже здавна ведеться в селах: прийшла весна – час білити хату. Отож вправні господині наводили глину для побілки. І сяяли, біліли серед зелених садів оті хатини, переморгувалися чистими вікнами й синіли пофарбованими вуглами.
Матуся старалися, щось собі весело наспівували і посміхались. Інколи, де було височенько, мама хмурили брови і ставали навшпиньки на високому столі, котрий перетягували з місця на місце.

– Чи й вистачить глини? Наче ж багатенько запасалась, – мовили ніби сама до себе.

Глину час від часу возили по селу цигани. Як тільки перше весняне сонечко починало золотити верхівки дерев, вулицями сіл проїздила циганська бричка з напнутим шатром.

– Глина, баби, глина! – викрикував старий циган завчені фрази.

Він ліниво натягував віжки, а в роті тримав розмальовану люльку. У мого татуся теж була люлька, але не така. Татусю подарував люльку його брат, який вистругав її сам, а в цигана була яскрава, розмальована. За циганом сиділа молода циганка, тримаючи на руках немовля, яке безсоромно приклала до оголених грудей. Голова в жінки була пов’язана квітчастою хусткою, і вона вся вона була така яскрава і не схожа на наших жінок. А поряд з нею з шатра виглядало кілька чорнявих дитячих голівок.

– Глина, баби, глина! – повторював циган, і потроху з дворів виходили господині й несміливо наближалися до циганів.

– І по чім же? – запитували.

– Трояк.

– Ой, дорого ж, – хитали головами жінки.

– То обміняємо на якийсь крам, – відказував циган, не витягуючи люльку з рота.

Ми з матусею теж вийшли. Я з цікавістю, а мама сором’язливо поглядали на циганку.

– То, мо’, на картоплю обміняємо? – так само сором’язливо питались матуся.

Коли обмін відбувався, щасливі жінки поверталися до своїх дворів із відрами білого вапна.

– Ще й на піч вистачить, – раділи матуся.

Ми жили в просторому будинку на чотири кімнати й кухню. Кухня була невелика, бо половину її займала піч. Уже в селі люди розбирали печі, бо хліб купували в сільмазі, а пиріжки пекли в новеньких електричних духовках. Матуся ж не розбирали, а навпаки – кожної весни білили нашу піч і малювали на ній коників і квіти. Та навіть улітку в тій печі весело реготів вогонь, щедро залишаючи по собі жар, у якому випікався хліб.

О, що то був за хліб! Матуся пекли його в листі з капусти, а ще – у великих, засмаглих від жару горшках. Хлібини були великі і неймовірно пахли. Вздовж кухні стояла довга лава. Матуся застеляли її чистими рушниками. Й коли оті хлібини випікалися, викладали там їх одна по одній, а потім бризкали водою – щоб була м’якенька шкуринка. А я не любила м’яку, тож намагалася відламати ту рум’яну шкуринку ще раніш і хрумкотіла нею тут же, за столом.

– Смачно, матусю, – раділа я, наминаючи смаколик.

– Хоч молока влий, доню.

– Та я так, ма, – щебетала я.

Матуся розрум’янені, в новому квітчастому фартушку, стояли біля вогню. А з печі весело посміхалися мамині півники. Й здавалося мені, що смачнішого хліба, ніж у матусі, не було ні в кого. А й не було! Як не було отих мальованих півнів і коників, що виглядали з печі. Як не було білішої й чепурнішої хати, як у нас, у селі.

...І поки матуся білять хату, я мию шибки чистою ганчіркою і до блиску натираю їх газетою (щоб краще блищали). Ми спішимо, бо вечоріє й з роботи прийдуть татусь. А потім ми всі разом зустрінемо з череди нашу корову Пишну, яку стомлені матуся видоять у хліві. А вже потому ми всі разом будемо сидіти за великим столом під сливою й вечеряти. Після вечері татусь заспівають пісню – аж до зірок, ще й заграють собі на баяні:

– Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе...

– В човні дівчина пісню співає, – підспівують матуся і чомусь плачуть.

Мені теж защемить, було, в серці, але я не плачу. Що я, маленька? Восени мені йти до школи. Та й чому плакати, якщо хата біліє посеред зеленого саду, якщо в розмальованій печі печеться картопля (бо ж хліб уже вийнято і збризнуто водою), якщо під сливою сидять щасливі батьки і співають пісні? Аж до зірок.
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Валентина ЧЕПУРКО.
Коментарі: