Мы в соцсетях
Бувальщина


Вже ж і намело снігу цієї зими! Спочатку він рівненько й несміливо запорошив усі шляхи, садки та городи. А дахи наших будинків, як у змові, одягли пухкенькі білосніжні ковдри. А потім зненацька здійнялася така віхола, що не доведи Боже! За вікном стугоніло й завивало, наче хтось вигравав у трубу. В шибки вітер пригорщами жбурляв колючий сніг, і я раділа з того, що знаходилася по цей бік вікна в теплій кімнаті.

Засмучувало те, що це було Передріздво і мої гостинці сумно виблискували у різнокольоровому сяйві гірлянд. Сподіватися на те, що в таку негоду приїдуть діти з міста, не доводилось. Отож такий Святий вечір ми зустрічали з котом Рижиком удвох. Рижик задоволено спав біля теплої труби й сито муркотів.

А я все вдивлялась у засніжену шибку, втрачаючи надію скуштувати різдвяної куті від малечі та почути оте, дороге ще з дитинства: “Тітонько, просили мама й татко, щоб я вам вечеряти приніс”. І шурхотять у торбинки дрібні гривні, цукерки й печиво, яблука та коржики чи горіхи:

“Приходьте, діточки, ще. Най Боженько дає вам здоров'я гарненького, куті смачненької, а батькам – ниви врожайної!”

Ех... Я накинула теплий жилет і вийшла на вулицю, а там... Наче потрапила в Гоголівську Диканьку. Ще й місяця на небі немає, лиш біліє все – і вгорі, і на землі. Кутаючись у теплу хустину, взяла до рук лопату та швидко розчистила стежину на вулицю, розгледілась – ні-ко-го. Навіть собаки мовчать, лиш виє вітрисько, мов звір поранений, та все жбурляє снігом у самісіньке обличчя.

Швиденько обтрусила хустину й повернулася до хати. Телевізор на кухні нахабно демонстрував мені святково вбраних артистів, дзвенів кришталевими келихами й бажав гарних свят. Повечерявши на самоті, вже почала збиратися до сну, та раптом щось зашкрябало у віконце. “Сніг”, – подумала я, однак звук повторився. Відчинила двері. На порозі стояв хлопчик років восьми. З-під насунутої аж до брів шапки на мене дивилися великі сумні очі:

– Тітонько, я вам вечеряти приніс, – мовило хлоп’я. Стареньке пальтечко з чужого плеча, такі ж само штанці з діркою та не зрозуміло з чиєї ноги чобітки. Закоцюрблі рученятка тримали стару торбинку. Я швидко оговталась, завела дитя до хати.

– Ну, добре, що приніс, а то я вже зголодніла, – посміхнулась до нього.

– Та тільки моя кутя десь там далеченько в сумці.

– Ну, то нічого, – відповіла, чудово розуміючи, що ніякої куті там нема.

Я швиденько насипала в торбинку щедрих гостинців, а від вигляду купюри у дитини аж оченята округлились.

– Купи собі подарунок, – кажу йому.

– Еге ж, к-куплю, та тільки... там татко на вулиці, – зам’явся. Я все зрозуміла:

– Забере та проп’є? – запитую.

– Еге ж, – хлоп’ятко засмутилося.

– То сховай гарненько, малий.

Хлопчик повеселішав, а я повела його за руку до святкового столу. Щедро пригостила картоплею з м’ясом, котлетами й салатами. Хлопець із апетитом посмакував вечерю, на щічках з’явився рум’янець.

– А ти хоч їв сьогодні? – питаю.

– Так, ми обідали картоплею.

Нагодований і напоєний чаєм хлопчина заспішив до виходу. Десь там, у темряві на нього чекав не зовсім тверезий татусь.

– Дякую, тітонько. А я – Сашко, – мовило хлоп'я, прощаючись.

– Й тобі дякую, Сашку. Приходь ще й посівати, я тобі гостинця куплю.

– Добре, тітонько, прийду, – і хлопець зник у віхолі за хвірткою.

Я, ще раз провівши його поглядом, повернулася йти до будинку. А сніг все сипав і сипав гарячі колючки в моє обличчя. Воно було мокре. Мабуть, від снігу...

Читайте також: http://pokrovske-news.com/tvorchst-nashih-chitachv/958-doschoviy-nastry-opovdannya.html
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Ядвіга СОНЯЧНА
(Валентина ЧЕПУРКО).
Коментарі: