Мы в соцсетях
Хочу добрим словом згадати про тих, хто стоїть на сторожі нашого здоров’я і щодня віддає себе служінню людям.

Адже й мене не обійшла оця сучасна біда. Хвороба проявилася несподівано. Швидку допомогу довелося викликати не одного разу, в основному, в нічні часи. Але медпрацівники завжди були готові допомогти, підтримати, врятувати.

Та коли 6 лютого карету “швидкої” викликали вчергове, у мене вже трималася температура 38,9 і вже не було чим дихати. Фельдшер Покровської бригади № 21 Олександр Іванович Кошик, зробивши все, що міг, наголосив:

– Бабусю, я вас вдома не можу залишити: температура висока, тиск 225/110, сатурація низька... Їдемо в районну лікарню негайно!

По дорозі в Синельникове Саша неодноразово робив мені уколи й помітно переживав за мій стан. Бо, “дякуючи” державним мужам, тепер у лікарню треба їхати не за 20-25, а за 100 кілометрів, причому по бездоріжжю. І не хвилює ж реформаторів, чи довезуть хворого так далеко й чи він виживе!

Добре, що в Синельниківській лікарні реагують на такі “доставки” блискавично: на каталку і в реанімацію – під кисень, крапельниці, діагностичну апаратуру...

Не я перша і, на жаль, не я остання, хто отримав чи ще отримає діагноз “двостороння пневмонія”. В умовах поширення коронавірусу він часто стає не просто небезпечним, а й смертельно ускладненим. А ми всі хочемо жити. І лаємо як тих, хто не дотримується карантинних вимог, так і лікарів.

І не задумуємося, якою тяжкою та виснажливою буває праця тих самих медиків. Тож сьогодні саме вони – герої нашого часу, які нас рятують, а своїм життям ризикують.

Низький уклін усім, хто допоміг мені вижити і хто щодня чатує найдорожче – людські життя. А слова обурення – тим, хто допоміг владі відсунути від нас якомога далі майже всі медичні послуги.

По життя – за сто кілометрів
Публiкацiя:  Леся Бабкіна
Автор:
Ольга ХРУЩОВА,
інвалід II групи,
с. Маломихайлівка.
Коментарі: